З поважних анатомічних причин запахи зберігають спогади краще, ніж будь-які інші чуття.
Саме тут до доктора Лектера приходили видіння й уривки з пам’яті, поки він стояв під м’яким світлом великих ламп «Фармачії» в стилі ар-деко і дихав, дихав, дихав. Тут нічого не нагадувало в’язниці. Окрім… що це? Кларіс Старлінг, чому? Це не «L’Air du Temps», який він ухопив, коли вона відкрила сумочку біля ґрат його камери в божевільні. Не той запах. Такі парфуми не продаються тут. І не лосьйон, яким вона мастила шкіру. А! Sapone di mandorle. Відоме мигдальне мило цієї «Фармачії». Де він чув цей аромат? У Мемфісі, коли вона стояла перед його кліткою, коли він на мить торкнувся її пальця, перед утечею. Отже, Старлінг. Чиста, багата на текстури. Вибілена, висушена сонцем, напрасована. Отже, Кларіс Старлінг. Захоплива й ласа. До нудоти щира й до абсурду віддана своїм принципам. Гострий від природи розум. М-м-м-м.
З іншого боку, погані спогади доктора Лектера асоціювалися з неприємними запахами, і тут, у «Фармачії», він, можливо, як ніколи віддалявся від тих смердючих чорних кам’яних льохів під палацом пам’яті.
Усупереч заведеному порядку, цієї сірої п’ятниці доктор Лектер накупив багато мила, лосьйонів та олій для ванни. Кілька пакунків він забрав із собою, доручивши «Фармачії» доправити решту після того, як самостійно підписав транспортні етикетки виразним, каліграфічним дрібним почерком.
— Чи не бажає Dottore вкласти записку? — поцікавився продавець.
— Чому б і ні? — відповів доктор і опустив у коробку згорнутий малюнок грифона.
«Фармачія ді Санта Марія Новелла» прилягає до монастиря на віа Скала, і набожний Карло зняв капелюха, ховаючись під образом Діви Марії біля входу. Він помітив, що коли з «Фармачії» хтось виходив і прочинялися внутрішні двері у фойє, потік повітря за секунду розчахував половинки зовнішніх дверей. Таким чином, Карло мав час сховатися й непомітно стежити за клієнтами, що полишали крамницю.
Коли надвір вийшов доктор Лектер зі своїм портфелем, Карло встиг причаїтися за розкладкою продавця листівок. Доктор вирушив далі у справах. Проходячи повз Діву Марію, він підвів голову. Ніздрі розширилися, коли він поглянув на статую та вдихнув повітря, наче щось винюхував.
Карло вирішив, що то був побожний жест. Він замислився, чи доктор Лектер вірує, як це часто трапляється з божевільними. Можливо, під кінець він змусить доктора проклинати Бога — Мейсонові це має сподобатися. Звісно, перед тим доведеться відіслати богомольного Томмазо геть.
Увечері Рінальдо Пацці написав дружині листа, до якого додав власну поетичну спробу — сонет, який він скомпонував і не наважився віддати ще в ту пору, коли вони тільки почали зустрічатися. Також Пацці доповнив лист кодами, за якими можна було отримати гроші, що наразі зберігалися в довіреної особи у Швейцарії, а ще записку, яку дружина мала надіслати Мейсонові в тому випадку, якщо той спробує піти навспак. Пацці поклав листа в такому місці, де дружина знайде його лише тоді, як почне розбирати особисті речі слідчого.
О шостій він приїхав на своєму маленькому motorino до музею Бардіні й поставив мопед на ланцюг при залізному бар’єрі, звідки вже забирали велосипеди останні студенти. Він побачив припаркований біля музею білий фургон «швидкої» й прикинув, що то мав бути Карло. У фургоні сиділи двоє чоловіків. Коли Пацці повернувся спиною, то відчув на собі їхні погляди.
Часу було вдосталь. Вуличні ліхтарі вже горіли, і він повільно рушив до річки крізь такі догідні густі тіні, що їх відкидали дерева біля музею. На Понте алле Ґраціе він на хвильку спинився, споглядаючи повільні води Арно й прокручуючи в голові план дій — востаннє, поки на роздуми ще лишався час. Ніч буде темною. Добре. Низькі хмари поспішали на схід понад Флоренцією, мало не зачіпаючи гострий шпиль Палаццо Веккіо, вітерець посилювався й закручував у вихорі дрібний гравій і висохлий голубиний послід на площі перед Санта-Кроче, куди тепер прямував Пацці. Кишені відтягували «беретта»-380, плаский шкіряний кийок і ніж, яким слідчий проштрикне доктора Лектера, якщо виникне необхідність убити його на місці.
Храм Санта-Кроче зачиняється о шостій вечора, проте паламар пустив Пацці всередину крізь двері біля головного входу. Слідчий не хотів розпитувати служку, чи працює в капелі «доктор Фелл», тому вирішив обережно роздивитися сам. Від свічок, що горіли вздовж стін, лилося достатньо світла. Пацці довго крокував великим храмом, доки зміг зазирнути в праве крило хрещатого приміщення. Крізь вогники церковних свічок було важко роздивитися, чи є доктор Фелл у капелі Каппоні. Далі, тихим кроком уздовж правого трансепта. Тепер видно. Велика тінь лягла на стіну капели, і на мить Пацці перехопило подих. То був доктор Лектер, він схилився над лампою на підлозі, притираючи вирізьблені надписи. Доктор підвівся й поглянув у темряву, мов сова, повертаючи голову й не рухаючи тулубом, підсвічений знизу робочою лампою, від чого тінь здавалася просто велетенською. Потім тінь зменшилася, сповзла долі стіною капели, коли доктор знову взявся до справи.