Пацці відчув, як по спині під сорочкою стікають краплі поту, але шкіра на обличчі похолола.
До початку зборів у Палаццо Веккіо лишалася ціла година, і Пацці хотів прибути на лекцію з запізненням.
Суворої краси капела, яку Брунеллескі звів для роду Пацці в храмі Санта-Кроче, — один із найкращих зразків архітектури Ренесансу. Тут примирились коло і квадрат. Ця споруда стоїть поза вівтарною частиною храму, дістатися туди можна тільки склепінчастим клуатром.
Пацці молився в капелі Пацці, стоячи навколішках на кам’яній підлозі. Звисока, з медальйона делла Роббіа, за ним спостерігала його подоба. Слідчий відчував, як коло апостолів на стелі душить його молитви, і сподівався, що ці звернення вислизнуть у темний клуатр за його спиною й полинуть звідти до неба й до Бога.
Через силу він став уявляти собі блага, яких зможе досягти за гроші, що отримає в обмін на доктора Лектера. Він думав про те, як вони з дружиною простягатимуть монети безпритульним, а ще подарують якійсь лікарні медичне обладнання. Він дивився на хвилі Тиверіадського озера, яке так нагадувало йому Чесапікську затоку. Він бачив, як гожа рожева ручка дружини обвиває його член, стискає, щоб головка ще більше напружилася.
Пацці роззирнувся довкола, нікого не помітив і звернувся до Господа вголос:
— Дякую Тобі, Боже, що дозволяєш мені прибрати цього монстра, чудовиська над усіма чудовиськами, з лиця землі Твоєї. Дякую Тобі від імені всіх душ, які ми позбавимо болю.
Чи то було монарше «ми», чи малася на увазі співпраця Пацці з Богом — неясно, і, певно, єдиної відповіді не існує.
Якась його частина, налаштована вороже, твердила, що Пацці вбивця, як і доктор Лектер, що Ньйокко став їхньою жертвою, оскільки Пацці не зробив нічого, аби порятувати цигана, і зітхнув із полегшенням, коли смерть назавжди стулила йому вуста.
Залишаючи капелу, Пацці розмірковував, що віднайшов через молитву підтримку — поки він перетинав темний клуатр, слідчого не полишало відчуття, що він не сам.
Карло чекав під козирком палаццо Пікколоміні й пішов поруч із Пацці, ступаючи з ним у ногу. Говорили вони мало.
Чоловіки зайшли за Палаццо Веккіо й пересвідчилися, що чорний вихід на віа деї Леоне замкнено й віконниці нагорі зачинено.
Незамкненим лишався тільки головний вхід до Палаццо.
— Ми вийдемо звідси, спустимося сходами й звернемо за ріг на віа Нері, — сказав Пацці.
— Ми з братом будемо з того боку площі, де Лоджія. Підемо слідом за вами на добрій відстані. Інші вже біля музею Бардіні.
— Я їх бачив.
— Вони тебе теж, — зауважив Карло.
— Від тієї рушниці з картеччю багато шуму?
— Та ні, не так багато, як від вогнепальної зброї, але ти її почуєш, а він одразу впаде.
Карло не сказав йому, що Пʼєро стрілятиме картеччю із затінку перед музеєм, поки Пацці й доктор Лектер стоятимуть у світлі. Карло не хотів, щоб Пацці сіпнувся й таким чином попередив про постріл доктора.
— Ти мусиш підтвердити Мейсонові, що він у тебе. Ти мусиш це зробити сьогодні ж, — нагадав Пацці.
— Не хвилюйся. Цей довбень цілу ніч благатиме Мейсона телефоном, — відповів Карло й скоса глянув на Пацці, сподіваючись побачити, як той кривиться. — Спочатку аби Мейсон його пощадив, а за деякий час уже благатиме про смерть.
Розділ 36
Настала ніч, і з Палаццо Веккіо виштурхали останніх туристів. Вони розбрелися по площі, і більшість, спиною відчуваючи погрозливий масив середньовічного замку, озиралися й востаннє поглядали на зубці парапетів, що високо вгорі нагадували посміх гелловінського гарбуза.
Увімкнулися прожектори, заливаючи світлом грубе, голе каміння, загострюючи тіні під високими бійницями. Ластівки поверталися до своїх гнізд, і вже з’являлися перші кажани, чиєму полюванню заважала не стільки підсвітка, скільки високочастотний виск електрообладнання реставраторів.
Нескінчені роботи зі збереження й відновлення культурного спадку всередині палаццо триватимуть іще годину — крім Салону Лілій, де доктор Лектер уже встиг переговорити з виконробом ремонтної бригади.