Доктор Лектер уже три дні їздить із цією туристичною групою, він викупив собі місце в паризького брокера, що торгував квитками туристів, які в останній момент скасували поїздку через хворобу. Чоловік, який мав би сидіти на місці доктора Лектера, відправився додому в Канаду в дерев’яній скрині після того, як його серце не витримало підняття на купол собору Святого Петра.
Після посадки в Детройті доктор Лектер має пройти паспортний контроль та митницю. Він знає, що співробітники міграційної служби й служби безпеки в усіх великих аеропортах Нового Світу вже отримали наказ його виглядати. Інколи його фото висить на стіні кабіни паспортного контролю, в інших випадках — чатує біля гарячої клавіші комп’ютерів служб безпеки та міграції.
Однак доктор Лектер сподівається, що йому таки пощастить: імовірно, служба видала своїм співробітникам знімок його старого обличчя. Фальшивий паспорт, за яким він потрапив до Італії, не має відповідної архівної справи в країні проживання, тож поточний вигляд доктора немає звідки взяти: Рінальдо Пацці спробував полегшити собі життя й задовольнити Мейсона Верджера, узявши з картотеки карабінерів папку, куди були вкладені фотографія та негатив, за якими виготовили permesso di soggiorno і дозвіл на працевлаштування для «доктора Фелла». Доктор Лектер знайшов їх у портфелі Пацці та знищив.
Якщо тільки Пацці не фотографував «доктора Фелла» зі схованки, існують непогані шанси на те, що у світі немає зображення нового обличчя доктора Лектера. Воно не сильно відрізняється від старого — трохи колагену навколо носа й на щоках, інше волосся, окуляри, — але відмінність достатня, якщо не привертати до себе увагу. Аби сховати шрам на тильному боці руки, він скористався стійким косметичним засобом та автозасмагою.
Він очікує, що міграційна служба в аеропорті Метрополітан міста Детройт розділить прибулих у дві черги: для власників паспорта США і для всіх інших. Він обрав прикордонне місто, аби в другій черзі було повно народу. У цьому аеропорті сила-силенна канадців. Доктор Лектер сподівається, що на контролі його пропустять разом зі стадом, якщо тільки стадо його прийме. Він уже відвідав із цими туристами кілька історичних пам’яток і галерей, потушкувався з ними в салонах літаків, але всьому є межа — він не може їсти разом із ними ті помиї, якими авіакомпанії годують своїх пасажирів.
Утомленим туристам натирає взуття, їх дратує власний одяг та супутники, вони копирсаються в коробочках із вечерею, вибирають із сендвічів листя салату, що встигло почорніти від холоду.
Доктор Лектер не бажає привертати до себе увагу й чекає, доки інші пасажири розберуться зі своїми жалюгідними наїдками, сходять у туалет і доки більшість із них позасинає. Десь далеко в передній частині салону крутять обридлу кінострічку. Доктор так само чекає, терплячий, мов пітон. Маленький хлопчик у сусідньому кріслі засинає над електронною іграшкою. По всьому салону літака над сидіннями пасажирів вимикаються вогники.
Тоді й тільки тоді, потайки роззирнувшись навколо, доктор Лектер дістає з-під переднього сидіння свій особистий ланч в елегантній жовтій коробці з брунатним обідком — їжа з «Фошона», паризького гастробутика. Коробка перев’язана двома шовковими стрічками, кольори дібрано в тон. Доктор Лектер запас собі чудовий ароматний паштет із фуа-ґра та трюфелів, а також анатолійський інжир, у якого з плодоніжок і досі точиться сік. Також доктор мав півпляшки улюбленого «сент-естеф». Шовковий бант із шурхотом розв’язується.
Доктор Лектер збирається скуштувати інжир, уже тримає плід біля рота, ніздрі тріпочуть від аромату, — і, поки він вирішує, чи з’їсти всю фіґу одним ласим укусом, чи розділити на два рази, електронна гра в сусідньому кріслі видає писк. Потім ще один. Не повертаючи голови, доктор ховає фіґу в долоні й позирає на дитину поруч. З відкритої коробки розходяться пахощі трюфелів, фуа-ґра та коньяку.
Хлопчик принюхується. Вузькі, блискучі, мов у гризуна, оченята обертаються вбік, до ланчу доктора Лектера. Він говорить пронизливим голосом, виробленим у суперництві з братами й сестрами:
— Містере! Містере!
Він не збирається замовкати.
— Що таке?
— Це один із тих особливих обідів?
— Ні.
— То що там у вас таке? — хлопчик розвертає обличчя до доктора Лектера й починає канючити повним ходом: — Дайте вкусить?