— Я б із радістю, — відповідає доктор Лектер, помічаючи, що велика голова хлопчика тримається на худенькій шиї, не товщій за свинячу вирізку, — але тобі не сподобається. Це печінка.
— Ліверна ковбаска! Круто! Мамка буде не проти, Маа-а-а-а-ам!
Дивна дитина — любить ліверні ковбаски й спілкується або ниттям, або криком.
Жінка з немовлям на руках, яка сиділа з краю ряду, почала прокидатися.
Пасажири з переднього ряду, які відкинули спинки крісел так низько, що доктор Лектер чув запах їхнього волосся, почали озиратися крізь шпарини між сидіннями:
— Ми тут намагаємося поспати.
— Ма-а-а-а-ам, можна мені семвічу?
Немовля на мамчиних колінах прокинулось і заплакало. Мамка засунула палець під підгузок, результат виявився негативним, тож вона дала маляті соску.
— Що це ви намагаєтесь йому дати, сер?
— Це печінка, мадам, — відповів доктор Лектер якомога тихіше. — Я нічого йому не да…
— Ліверна ковбаска, моя любима, хочу, він сказав, що дасть мені шмато-о-о-очок…
Останнє слово хлопчик розтягнув у пронизливому писку.
— Сер, якщо ви зібралися щось дати моїй дитині, то чи не можу я на це подивитися?
Стюардеса з припухлим від сну обличчям зупинилася біля крісла жінки з верескливим немовлям:
— У вас тут усе гаразд? Вам щось принести? Підігріти пляшечку?
Жінка дістала закупорену дитячу пляшечку й віддала її стюардесі. Потім вона ввімкнула горішній світильник і, шукаючи соску, звернулася до доктора Лектера:
— Ви не передасте мені свою коробку? Якщо ви щось пропонуєте моїй дитині, то я хочу це побачити. Без образ, але в нього капризний шлунок.
Ми щодня лишаємо наших дітей у садочку, довіряючи їх чужим людям. І водночас, відчуваючи за це провину, насаджуємо дітям параною та страх до незнайомців. У такі моменти монстр має буди особливо обережним, навіть якщо цей монстр геть байдужий до дітей, як доктор Лектер. Він передав мамці коробку з «Фошона».
— О, чудовий хлібець, — мовила вона, ткнувши в булочку підгузковим пальцем.
— Можете взяти це собі, мадам.
— Алкоголю я не хочу, — сказала вона й озирнулася, чекаючи на смішки пасажирів по сусідству. — Не знала, що його можна проносити на літак. Це віскі? На цьому рейсі дозволено випивати? Я лишу собі цю стрічку, якщо вона вам не потрібна.
— Сер, на цьому літаку не можна розпивати алкогольні напої, — втрутилася стюардеса. — Я збережу для вас цю пляшку, зможете забрати її на виході.
— Звісно. Дуже вам вдячний, — сказав доктор Лектер.
Доктор Лектер умів відмежовуватися від свого оточення. Умів його не помічати. Писк електронної іграшки, хропіння й бздіння — це все ніщо порівняно з пекельними криками, які він чув у крилі для буйних хворих. Сидіння в літаку спричиняло не більше незручностей, ніж перев’язи. Як він уже багато разів робив у своїй камері, доктор Лектер відкинув голову назад, заплющив очі й відійшов у затишок і спокій свого палацу пам’яті — надзвичайно гарне місце, здебільшого.
У цю мить металевий циліндр, що з гудінням лине на схід проти вітру, несе в собі палац із тисячею кімнат.
Колись ми вже відвідували доктора Лектера в палаццо Каппоні, і зараз ми так само підемо слідом за ним у його уявний палац…
Фойє — Норманська капела в Палермо, сувора, вічна краса, де єдиним нагадуванням про смерть стає підлога з вирізьбленими черепами. Якщо доктор Лектер не поспішає дістати зі свого палацу якусь інформацію, то зупиняється тут на деякий час — так він чинить зараз, насолоджується красою капели. А поза нею — величезна й багатогранна, світла й темна будівля, яку спорудив для себе доктор Лектер.
Палац пам’яті — це мнемонічна система, добре відома давнім ученим, які зберегли там багато інформації протягом темних віків Середньовіччя, коли вандали палили книги. Як і вчені минулого, доктор Лектер зберігає там колосальний обсяг інформації, прив’язуючи знання до певних об’єктів у тисячах кімнат, але, на відміну від людей античності, доктор Лектер використовує палац іще з однією метою — інколи він там живе. Цілі роки минули між цих вишуканих експонатів, поки його тіло лежало в перев’язах у камері крила для буйних хворих, поки від криків вібрували ґрати, мов струни пекельної арфи.
Палац Ганнібала Лектера величезний, навіть за мірками Середньовіччя. Якби він існував у матеріальному світі, то розміром і архітектурною складністю міг би позмагатися з палацом Топкапі в Стамбулі.
Ми наздоганяємо доктора вже тоді, як м’які музейні пантофлі уяви принесли його з фойє до Великої зали пір року. Палац побудовано згідно з законами, відкритими Сімонідом Кеоським і вдосконаленими Цицероном чотири віки по тому. Легка конструкція, високі стелі, зали прикрашені витворами мистецтва й інсталяціями з пам’яті — живими, дивовижними, інколи приголомшливими й абсурдними, часто красивими. Об’єкти гарно розташовані, добре освітлені, як це буває у великих музеях. Проте стіни пофарбовано не музейними нейтральними кольорами. Як і Джотто, доктор Лектер розмалював стіни своєї уяви фресками.