Ми відчинили скрипучу хвіртку, яку я припасував до ліси років зо три тому, коли приїздив сюди востаннє, - і опинилися в жасминових та бузкових заростях. Доріжка, що вела до хати, була посипана білим річковим піском. У ньому ліниво порпалося з півдесятка розімлілих від спеки курей. Побачивши незнайомців, вони незадоволено заквоктали і знехотя поступилися дорогою. А одна зозуляста так захопилася пошуками комах та жучків, що не звернула на нас ані найменшої уваги. Довелося нам обережно переступити через неї.
— Ого, які вони у вас хоробрі! — зауважила Ганнуся. — Я й не знала, що є такі сміливі кури.
Неподалік від веранди, біля велетенського горіха, стояла чепурна літня кухонька, яку я колись виклав з червоної цегли. На плиті тіснилися чавунці, горщики, макітерки та сковорідки, і в них щось жваво булькотіло, шипіло та потріскувало. У повітрі розносилися такі пахощі, що в мене аж голова обертом пішла.
Біля плити поралася моя мама. Вона страшенно здивувалася, коли побачила мене посеред двору. І скільки я приїжджаю — вона завжди дивується. А все від того, що я про свій приїзд ніколи не повідомляю заздалегідь.
— Нарешті приїхав, не забув мене, стару, — розчулено сказала мама і поцілувала мене. І тут же розпачливо сплеснула в долоні: — Ой, що це я собі думаю! Обід іще ж не готовий!
— Нічого, я зачекаю, — кажу мамі.
— Атож, зачекай, — згодилася мама. — А заодно і вмийся з дороги. А це що за дівчинка?
Ганнуся визирнула з-за моєї спини і ввічливо сказала:
— Добридень вам… Мене Костя з собою привіз.
Мама запитально поглянула на мене.
— Це Ганнуся, — пояснив я їй. — Дочка моїх добрих приятелів. Вони поїхали у термінове відрядження, а Ганнусю ні з ким було залишити. От я і вирішив взяти її з собою. Вибач, що не попередив тебе…
Мама махнула на мене рукою, в якій був ополоник.
— Яке там «вибач»! Навпаки, ти вчинив дуже добре. То ж заходь, Ганнусю, до хати! Доки я доварю обід, ви з Наталочкою книжки почитаєте.
Моя мама, як і всі бабусі, щиро переконана в тому, що в дітей лише й справ, що книжечки гортати. А Наталочка — то моя харківська небога. їй нещодавно виповнилося п’ять рочків.
Наталочка вже на порозі стоїть, чекає не дочекається нас. Лише соромиться підійти першою. Вона ж іще не знайома з Ганнусею, та й зі мною давно не бачилася. Стоїть Наталочка і дзвіночком від мого старого велосипеда подзеленькує. Познайомив я їх, і Наталочка одразу ж вчепилася в Ганнусину руку, хотіла показати свої ляльки та книжки з казочками.
— Ні, Наталочко, спочатку ми вмиємося з дороги та пообідаємо, — сказав я. — А вже потім можеш показувати свої іграшки не тільки Ганнусі, а й мені.
Крім курей, у маминому господарстві є ще й кіт Васько. Колись я його зовсім маленьким знайшов на вулиці і приніс додому. Він теж не забув мене, треться об ноги і на радощах муркоче, наче вентилятор. Здоровенним став Васько. Його якось незручно навіть котом назвати. Справжній котяра. Такий будь-якому псові дасть здачі.
Погладили ми Васька по черзі, потім взяв я відра і рушив до колодязя. Дівчатка подалися за мною. А Васько залишився біля кухні і почав муркотіти уже для мами — зголоднів, напевне, від радощів.
Чим витягують відра
Далеко внизу Ганнуся побачила своє відображення. Зовсім малюсіньке. Як дитячий кулачок.
— Ого, який глибокий у вас колодязь! — вигукнула вона.
— Дязь… дязь… дязь… — відлупилося з глибини.
Нараз Ганнуся відсахнулася, бо з колодязної темряви несподівано випурхнуло два горобці.
— Вони що — пили там воду? — запитала вона.
— Ні, вони там живуть, — пояснив я. — Кращого місця для цього їм не знайти: вода, прохолода і ніякі коти не страшні.
Ганнуся провела горобців захопленим поглядом.
— Хитрі які! — сказала вона.
Наталочка, чекаючи на нас, зупинилася неподалік. Бабуся заборонила їй наближатися до колодязя. Навіть зі мною.
— В нашому колодязі може втонути триповерховий будинок, — повідомив я Ганнусі.
— Ого! — тільки й сказала Ганнуся. Схоже, після моїх слів їй дуже захотілося опинитися поруч з Наталонькою.
Відро під мелодійний скрип корби ковзнуло в темряву. Нарешті далеко внизу почувся плюскіт і наші обличчя розчинилися в дрібних брижах.
Відро наповнилося, і я почав накручувати цеп на корбу. Та раптом відчув, що крутити стало підозріло легко. Поторсав цеп — вільно бовтається. От же ж лихо!
— Що ти там роздивляєшся? — цікавиться Ганнуся, проте схилитися над зрубом побоюється. — Гороб’яче гніздечко побачив, так?
— Та ні, — відповідаю їй. — Тут справи значно гірші. Відро відв’язалося і пішло на дно. Доведеться тепер нам з тобою його витягувати.
Очі у Ганнусі стали круглими.
— Витягувати? — перепитала вона. — З такої глибини? А як ми це зробимо?
— Давай поміркуємо разом, — запропонував я. — Може, я тебе прив’яжу до цепка і опущу вниз? Ти ж легка й маленька…
Очі у Ганнусі перетворилися на два блакитних блюдечка.
— Я… я б з задоволенням спустилася… Але ж ти, Костю, знаєш, що мама мені заборонила лізти в холодну воду. А маму треба слухатися, правильно?
Щось я не чув такого маминого наказу. Хіба що мама загадувала Ганнусі поводитися обачливо. А про воду не було ніякої мови.
— Ну що ж, сказав я, — коли ти не хочеш туди лізти, доведеться те відро кішкою діставати.
Ганнусі аж подих перехопило.
— Кі-і-шкою?
— Атож. Іншого виходу немає. Збігай-но, будь ласка, до бабусі на кухню і принеси її.
Проте Ганнуся не поспішає виконувати моє прохання, уважно дивиться мені у вічі. Гадає, мабуть, що я жартую.
— Ну, чого стоїш?
Ганнуся опустила голову і повільно попрямувала до кухні. За нею задріботіла цікава Наталочка.
Щось довго не було їх. Нарешті повертається Ганнуся. Іде, а на очах у неї сльози. І кота Васька цьомкає в лоба. Схоже, прощається з ним.
— Що ти мені принесла? — запитую я Ганнусю.
— Василька, — жалісливо відказала Ганнуся і шморгнула носиком, — бідного, нещасного котика Василька…
— Та навіщо він мені потрібен? Я ж тебе просив принести кішку, а не якогось кота Васька!
Виявляється, Ганнуся навіть не здогадувалася, що кішкою у нас називають такий собі маленький якірець, з допомогою якого витягають затонулі відра.
— Чому ж ти мені зразу про це не сказав? — ображено запитує Ганнуся, проте голос у неї радісний і веселий. — От, виявляється, який ти обманщик!
— Побалакай мені! — страшним голосом проревів я (так мене колись лякав один чорнобородий дядько). — Миттю в куток поставлю!
Проте Ганнуся лише засміялася. А Наталочка, що притупотіла слідом за Ганнусею, поцікавилася:
— А що ми в кутку робитимемо?
— Гммм… — тільки й сказав я.
Невже їх ніхто ні разу туди не ставив?
Обід
Ми перелили воду в умивальник, хутенько помили руки і всілися за стіл.
На обід у нас було: густий вчорашній квасоляний борщ; картопля тушкована з м’ясом; омлет.
А крім того на тарілці снопиком лежала молодесенька цибулька і такий же молодесенький часничок. А ще квашені огірки з помідорами і кільце домашньої ковбаси.
Ох, і нелегко буде з цим упоратись!
Але тут мама принесла ще: полив’яну миску вареників з сиром; просту миску вареників з вишнями; поруч поставила глечика з холодним молоком і три блюдця з варенням.
Я з жахом дивився на все це.
— Невже ми все це подужаємо? — безнадійним голосом поцікавився я у дівчаток.
— Звісно, подужаємо, — не замислюючись, відказує Наталочка. — А якщо ти не зможеш, я тобі допоможу.
— Дякую, любі мої, - розчулено кажу я. — Навіть не уявляю, що б я робив без вас…
Хто там, під столом?
Все ж упоратися з усім, що виставила мама, ми так і не здужали. Я зупинився на тушкованій картоплі з м’ясом. Мабуть, тому, що надто багато уваги приділяв салатові та цибульці з часником. Ганнуся ніяк не могла подужати третього вареника. З вишнями. І лише Наталочка уминала все, що їй підкладала бабуся. Ще й більше — після молочного киселю вона збігала до своєї кімнати і повернулася з пакетиком цукерок.