— Це ми з бабусею вчора купили в крамниці, - пояснила вона. — Зараз я вас пригощатиму…
Почала вона видиратися на стілець, а пакет вислизнув у неї з рук і закотився під стіл.
Сидить Наталочка, позирає на всіх розгублено і, по всьому видно, не спішить лізти під стіл за тим пакуночком. Мала ще, темряви, певно, боїться… Що ж, доведеться полізти мені.
Скатертина звисала зі столу майже до підлоги. Тому під столом темно, наче в грозовий вечір. З незвички нічого не можу розгледіти. Нишпорю руками по підлозі, кручу головою — куди б той пакуночок міг закотитися?
Раптом у кутку щось чи то загарчало, чи то зашипіло. А потім як вчепиться мені в руку! Наче голкою зі шприца штрикнуло.
Може, й справді зміюка якась під стіл забралася?
Притьмом кидаюся геть і зопалу налітаю на ніжку стола.
— Ой-ой-ой!
Сиджу на долівці, кліпаю очима і не можу нічогісінько втямити.
— Що там таке? — запитую.
— Квочка там сидить, — пояснює мені Наталочка. — Така вже кусюча квочка, тільки що — хап за ногу!
— За руку, — буркочу я.
Так ось чому Наталочка не поспішала лізти під стіл!
— Яка розбійниця! — обурилася Ганнуся і з ногами забралася на стілець.
Наталочка зробила те ж саме.
А я заходився шпетити себе. Це ж треба — якусь там квочку прийняв за отруйну гадюку!
Знову лізу під стіл, роздивляюся. Так і є — сидить в тазку біла квочка з чубчиком на голові. Сидить — і сердито дивиться на мене.
Проте я вже не зважав на неї. Швиденько розшукав пакета із цукерками і віддав Наталочці.
— Візьми своє добро, — кажу їй, — та не випускай більше, а то наступного разу сама по нього полізеш.
Потім сів на стільці і обмацав голову: болить. Але не дуже, терпіти можна.
Ганнуся тим часом зібрала зі столу брудний посуд і винесла його надвір, до літньої кухні. Мама налила в миску гарячої води, і вони вдвох заходилися мити посуд. І так вже у них добре виходило, так злагоджено і вправно вони його мили і витирали, що я мимоволі замилувався. І не зчувся, як голова перестала боліти.
А Наталочка знайшла віника завбільшки як вона сама і заходилася тягати його за собою. То в неї називалося — підмітати підлогу.
Довгоносики
Нарешті жіноцтво впоралося по господарству і мама сказала:
— Ми з Наталочкою підемо до крамниці дивитися сандалики, а ви тим часом трохи відпочиньте. Втомилися, мабуть, з дороги?
— Ще й як! — згодився я і влігся на канапі.
Проте не встиг я, здається, і очей заплющити, як у двері постукали і на порозі з’явилася Ганнуся.
— Скільки можна спати, Костю? — докірливо зауважила вона. — Так ми нічого тут не побачимо. А коли повернемося додому — ніхто й не повірить, що ми були в селі.
Цього не заперечиш. Я солодко позіхнув, затим підвівся з канапи і запитав:
— А що б ти хотіла побачити?
— Ну… Багато чого, — завагалася Ганнуся. — Річку вашу, ліс. Ти ж так гарно про них розповідав! А ще хотілося б дізнатися, що ж все-таки трапилося у тих хлопчиків та дівчаток, яких ми зустріли біля школи. Може, хоч допоможемо їм чимось…
Та біля школи ми нікого вже не застали. Лише дурненький песик крутився дзиґою — ганявся за власним хвостом.
— Жаль, — зітхнула Ганнуся. — Я так хотіла ще раз подивитися на них! Може, навіть познайомилась би з ними… А отам що?
І вона показала на паркан, що височів через дорогу від школи. За ним щось стукало, гуділо, дзеленькало, верещало.
— То ремонтно-технічна станція, — пояснив я. — Там ремонтують трактори, комбайни й таке інше.
Ганнуся довго дивилася на паркан.
— Я комбайна бачила лише по телевізору, — призналася вона. — Костю, а можна я на ту станцію хоч у шпаринку подивлюся?
— Навіщо тобі та шпаринка? Ти крізь неї мало що побачиш. Ми краще візьмемо та й підемо туди в гості.
— А нас пустять?
— Чому ж ні? Там, до речі, працює Григорій Сидорович, мій колишній однокласник.
Але ми трохи припізнилися. Всі комбайни з тракторами вже виїхали в поле, і на величезному подвір’ї було порожньо. Лише неподалік від розчинених воріт стояв напіврозібраний бульдозер. Біля нього поралося кілька слюсарів. За їхньою роботою спостерігали два хлопчики. Здається, з тих, що ми їх зустріли біля школи.
Слюсарі були незадоволені:
— Та хіба ж це бульдозер? — гарячкував один з них, кремезний дядько. — Це ж не бульдозер, а доісторичний ящур. Троглодит! Так і жди — розсиплеться, так що й гайок потім не збереш.
— Воно таки так, — згодився інший слюсар, лисуватий.
— І що тут ремонтувати? — продовжував гарячкувати вусатий, витягуючи з бульдозера якусь залізячку кілограмів на двадцять. — Та їй же давно місце в металобрухті! І цій теж, і цій…
— Воно таки так…
Хлопчаки після слів вусатого швидко перезирнулися. І хотіли щось запитати. Проте тут задзвонили на обід, і слюсарі пішли до їдальні.
Мій колишній однокласник сидів у кабінеті, біля вікна, за яким виднілося все подвір’я станції.
— Скільки літ, скільки зим! — радо вигукнув він і кинувся нам назустріч.
Григорій Сидорович майже не змінився з тих далеких шкільних часів. Він був усе такий же низенький товстун, ледве до плеча мені сягав. І такий же говіркий. Посадив нас з Ганнусею навпроти себе і говорив, говорив, говорив… Про те, які ми колись влаштовували концерти в сільському клубі, який він був гарний шахіст, а я — неперевершений воротар футбольної команди…
І звичайно, Григорій Сидорович не був би Григорієм Сидоровичем, якби не пригадав хоча б кілька кумедних історій, що траплялися з нами.
Балакав він здебільшого з Ганнусею, тож я мав можливість спостерігати за тим, що діялося на подвір’ї.
А діялося там таке, що мені аж дух перехопило.
Ті два хлопчики, що стежили за роботою слюсарів, погомоніли ще трохи між собою і зненацька кудись зірвалися. Повернулися вони за хвилину. Проте їх було вже не двоє, а, принаймні, з дванадцятеро. Серед них я розпізнав і рудого нечему, і того, хто хотів допомогти нам з Ганнусею донести речі до маминої хати.
Хлопчики оточили бульдозера і почали про щось гаряче сперечатися. В усякому разі, я бачив, як вони завзято розмахували руками. Здавалося, між ними от-от зчиниться бійка.
Зненацька рудий хлопчисько, який розмахував руками чи не найбільше, нахилився, з зусиллям поставив на обід чимале колесо і покотив його за ворота. Туди, де виднівся пункт металобрухту.
Це стало ніби сигналом для інших. Хлопці почали хапати все, що тільки потрапляло під руку: шестерні, маховички, гайки, нанизували на палки коліщатка — і тягли все за рудим… Позаду, згинаючись під тягарем якоїсь кривулястої залізяки, підтюпцем трюхикало п’ятеро хлопців.
А Григорій Сидорович тим часом захоплено щось розповідає Ганнусі і аж заходиться від сміху:
— …отож біжить Костя і галасує на все село! А за ним — хмара розлютованих бджіл. Біжить Костя, озирається і не бачить, що попереду в нього калюжа. А в калюжі — свиня з поросятами. Га-га-га!.. Костик наш зопалу як шугоне туди — і вже годі розібрати, де там поросятко, а де… ой… мій товариш Костя. А свиня з переляку рвонула так, ніби їй естафетну паличку передали… Га-га-га! Як згадаю про це, то й зараз… ой… ні спати, ні їсти не можу. Хіба коли висміюся…
Що ж, було в моїй біографії і таке. Вирішили ми тоді з нинішнім Григорієм Сидоровичем, а тоді просто Грицьком, дізнатися, чим відрізняється дикий мед від домашнього.
Але сміятися швидше мав би я, бо мене лише одна бджола вжалила. А от Грицькові дісталося куди більше. Спочатку від бджіл, а потім від кропиви, куди він з переляку шаснув.
— Ну чого б я ото так веселився? — ущипливо зауважив я. — Ти краще-но поглянь, що в тебе у дворі коїться.