— Скажіть мені, — спитав Шерц незворушно. — Кого ви, власне, боїтесь? Поліції, нас чи, може, самого себе?
— Я нікого не боюсь, — відповів Александер, — але я не можу вести таке життя, як ці останні дні. Ви думаєте, я страшенно щасливий від того, що мені довелося сипати якісь залізяки під колеса нашим переслідувачам? Я не знав, що роблю, мені наказав Кросбі. Вони ж налетіли на ті залізяки на повному ходу. Може, це їм коштувало життя. Як по-вашому, мені від цього дуже весело?
Доктор Шерц нахилився до Александера і спитав уже іншим тоном:
— Виходить, вас переслідували?
— Авжеж. Поліція. Наче ви не знаєте.
— Хіба той фокус біля Міхендорфа не вийшов?
— Один все-таки ще гнався.
— І ви його таким способом здихались?
— Так.
— Гм… — Шерц знову відкинувся на спинку крісла. — Я згоден, такі речі спочатку вимагають певних зусиль. Ви ще молодий і, як видно, маєте ніжну душу. Повірте мені, ці сумніви з часом і звичкою відпадуть, і досить скоро. Ви кажете, що це не весело — знищити когось. Можу вас запевнити: ще менш приємно, коли знищать тебе. Скрізь, і в природі, і в житті людей, панує принцип: ти або я!
— Це звірячий принцип, а не людський!
— Дурниці. Це просто закон природи. А як було на війні? Мені самому, на жаль, довелось відправити на той світ чимало людей. Я кажу «на жаль», бо це було абсолютне безглуздя. Я завдав їм непоправної шкоди, не здобувши при цьому ані найменшої користі для себе. Але так уже здавна ведеться: сліпе, безглузде знищення людей дозволяється, а осмислене, свідоме усунення супротивника викликає жах і огиду. Де ж тут логіка?
Александер майже не слухав його.
— Не старайтесь підсолодити мені злочин, шкода праці! — промурмотів він, знову забувши свій план. — Я вам уже сказав, що не хочу більше мати ніякого діла з вашою компанією!
Шерц недбало збив попіл з сигарети об край столу.
— Я теж! — відповів він.
— Я вас не розумію.
— А я вам зараз поясню. Але спочатку скажу вам таке: ви поки що лишаєтесь у Берліні.
— Я завтра їду! — уперто сказав Александер. — Ви мене більше не побачите.
— О ні, — засміявся доктор Шерц. — Завтра ви будете ще тут, і післязавтра теж. Ви тут ще потрібні.
— Ви збираєтесь примусити мене?
— Будь ласка, говоріть тихше. Ні, я не збираюсь. Але вас примусить щось інше.
— Що ж це таке?
— Гроші, — коротко сказав доктор Шерц.
— Помиляєтесь. Моя честь і свобода мені дорожчі. За гроші я їх більше не поставлю на карту.
Шерц приклав вказівний палець до носа.
— Ну, ну, не поспішайте так говорити. Я думаю, що це завжди залежить від розмірів запропонованої суми. Особливо в такому становищі, як ваше. Куди ви думаєте податись? Назад у Магдебург? Я б вам не радив. Чи, може, в Західну Німеччину? Так для цього вам потрібні гроші. Ви думаєте, там легко знайти роботу? І подружку вашу ви теж не зможете забрати з собою.
Александер зрозумів, що доктор Шерц має рацію, але все-таки подумав: «Нащо він мені все це розказує? Певно, ще надіється використати мене в своїх цілях? Може, іще вдасться надолужити програний раунд? Треба вдати, що я пристаю на його пропозицію…»