Доктор Горн слухав з якоюсь досадою. Він повернувся до Крамера і сказав:
— Ти знаєш, Рудольфе, що я зовсім не ортодоксальний християнин; але мені ніколи не спали б на думку такі цинічні речі.
— Який же тут цинізм, коли людина каже правду або те, що цілком щиро вважає правдою?
— По-моєму, цинізм — це коли кажуть гірку правду так, наче радіють з цього.
— А що це взагалі означає — гірка правда? Візьмімо, наприклад, загальновідомий факт: у житті дуже багато несправедливості. Це правда. Але чому неодмінно гірка правда? Тому що, на твій погляд, повинно бути інакше? В світі повинна панувати справедливість? Так це ж неможлива річ.
— Зовсім не обов’язково неможлива, — заперечив доктор Горн, згадавши свого улюбленого автора — Бернарда Шоу.
— Аякже! Завваж: вимога справедливості — це вимога рівності. Цю вимогу висуває заздрість, і заздрість же знаходить поживу у всякій нерівності. Ця історія ні в якому разі не кінчається з досягненням майнової рівності, як думає дехто з соціалістів. Бо один високий — другий низенький, один вродливий — другий бридкий, один боязкий — другий хоробрий і так далі. Люди різні, й долі їх різні. Коли б це було не так, як нудно жилося б на світі! Саме з цієї причини не може існувати рівності, а значить, і ніякої справедливості.
— Ти, Рудольфе, як завжди, доводиш усе до крайності. Справедливість — це ідеал, до якого ми пориваємось, не досягаючи його. Але треба принаймні робити все, що в наших силах, щоб уникнути свідомої несправедливості. Бо ніщо інше не завдає такого болю.
Доктор Крамер знизав плечима й холодно відповів:
— Шопенгауер був іншої думки. Він говорив, щонайбільшого болю завдає природжена нерівність: бридкий злиться на вродливого, бездарний — на талановитого. Адже безробітний може розбагатіти, багатий підприємець завтра може прокинутись банкротом; а природженої нерівності позбутись не можна.
— Авжеж, — втрутився господар, — поки що, мабуть, не можна. Але в Західному Берліні є вже заклади, в яких вправний хірург за надзвичайно високу плату може зробити з бридкого обличчя досить привабливе. Може, через якусь сотню років така операція буде доступна кожному — так само, як для нас зараз послуги перукаря. І Шопенгауер залишиться далеко позаду.
Цими словами Зіррінгауз ніби хотів завдати суперечці смертельного удару. Він добре знав, чим вона може скінчитись: часом Горн і Крамер просто починали сваритись. В таких випадках найкращим виходом була якась репліка, що спрямовувала розмову в інший бік. Зіррінгауз на подібні речі був мастак, але сьогодні він не мав успіху. Очевидно, адвокат трохи образився на Горна за відбитки пальців і тепер знайшов поле бою, на якому ніби хотів помститись, притиснувши супротивника до стінки своєю блискучою риторикою.
І раптом Крамер здивував Зіррінгауза, відмовившись від свого наміру. Він підняв руки, засміявся й сказав:
— Ну, Еде, давай уже покінчимо з тими відбитками. Хоч раз у житті побачу, як це робиться.
Криміналрат відкрив коробочку, накапав на пластинку чорної фарби і розкачав її валиком у тонесеньку плівочку. Потім вийняв аркушик паперу, перегнув його посередині і поклав згином на край столу. Одна половинка аркушика була призначена для правої руки, друга — для лівої.
Горн з легеньким натиском прокотив кінчик адвокатового пальця — від одного краю нігтя до другого — по вкритій фарбою пластинці і зразу ж відпечатав його на папері — вже без натиску. Те ж саме він зробив з усіма десятьма пальцями Крамера. Вся процедура тривала майже п’ять хвилин, у цілковитій мовчанці.
— Одного тільки я не розумію, — сказав доктор Крамер, коли все було закінчено. — 3 одного боку, кажуть, що іноді навіть частини відбитка одного пальця буває досить для ідентифікації, а з другого — ти зняв у мене відбитки всіх десяти, притому найвищої якості.
Криміналрат пояснив.
— Але одну річ вони забули покласти в цю твою коробочку. Я маю на увазі розчинник, яким можна було б змити оцю гидоту.
Господар підвівся, щоб принести флакон з бензином. Раптом з сусідньої кімнати донеслось тихе дзижчання телефону.
Зіррінгауз вийшов, але зразу ж повернувся.
— Це тебе, Едуарде.
Доктор Горн встав. Що б це могло бути? Погляд його випадково сковзнув по Крамерові, який витирав пальці бензином. І Горна вразив дивний вираз адвокатового обличчя — вираз якогось задоволення чи навіть прихованого тріумфу. «Щось мені вже ввижатись починає. Нерви, нерви… — відкинув він цю думку. — Але й справді Рудольф сьогодні якийсь… спробуй зрозумій його…»