— Про них вам дасть пояснення Кросбі, — відповів він. — До речі, я теж маю одержати від вас гроші!
— Те, що вам належить, я приніс, — буркнув Якобс. — Ось вони! — Він кинув на стіл конверт. — Беріть їх, вони ваші. Я завжди додержую свого слова. Але де ті п’ятсот?
— Можливо, пішли на дорожні витрати, — нетерпляче сказав Александер. Він і справді не знав, хто поцупив ті гроші: представник замовників, Кросбі чи гамбурзький агент, і тому не міг дати кращого пояснення. Проте Якобсу, хоч він був не вельми вразливий, таке пояснення здалося надто коротким, так, наче йому, як собаці, кинули голу кістку, аби відв’язатися.
— Слухайте, — сердито сказав він, — поясніть точніше або ще краще, напишіть доповідну!
Зробити цього Александер не міг, і почалася довга неприємна суперечка. Скінчилось на тому, що він написав розписку на п’ятсот доларів або дві тисячі чотириста західних марок.
— Поки не з’ясується, — задоволено сказав Якобс. Він акуратно згорнув папірець, заховав його в нагрудну кишеню і, зразу подобрішавши, додав майже по-батьківському: — Я вірю, що ви вмієте тримати своє слово так само, як і я. Може, завтра вже трапиться нагода, коли ви… коли в нагороду вам… словом, я хочу сказати, може статися, що я порву цю розписку, розумієте?
Александер добре усе розумів. Організація переживає зараз тяжкі часи, і бос хоче усіх прибрати до своїх рук, щоб у разі необхідності використати так, як йому буде потрібно.
Водночас слова Якобса означали, що він більше не має до Александера ніяких претензій. Він попрощався з Александером. Ідучи сходами вниз, Якобс глибоко замислився: «Що воно буде? Вискочимо чи ні? Нагряне поліція, а чи все обійдеться й цього разу?» Він був трохи забобонний і, спускаючись, говорив про себе: «Так, ні, так, ні». Коли ж на останню сходинку припало «так», він, хоч і розумів ненадійність цього методу, зразу повеселішав і так швидко кинувся до дверей, що мало не збив з ніг літню жінку, яка йшла до лікаря.
Приблизно через годину після візиту Якобса Александер уже стояв перед високими шафами у бібліотеці вілли: його цікавили історичні романи. Доктор Шерц щось писав, час від часу поглядаючи на нього. Та він не любив довго мовчати і незабаром почав розповідати Александеру веселі пригоди з свого життя, глузував з Якобса, змальовував кумедні портрети тих членів організації, з якими Александер ще не був знайомий, і в гумористичній формі описував події дня.
— Гляньте-но у вікно, ліворуч, — говорив він. — Ще не зовсім смеркло, може, вам вдасться побачити по той бік муру самотнє дерево. Що, бачите? — Александер підтвердив. — Так от на тому дереві цілісінький день сидить якийсь бідолаха з поліції — певно, з платнею в двісті п’ятдесят марок — і ні на мить не зводить очей з парку. Що ви на це скажете? Хоч видно тільки його маківку, та в мене є чудова мисливська рушниця з оптичним прицілом. Уявляєте, як би я його звідти шугнув! Це звільнило б нас від необхідності слухати о сьомій годині нашого заїку-шефа: хвилин за десять тут з’явилася б поліція. Мені іноді хочеться скоротити чекання. Та, признатися, шкода хлопця. По-перше, йому ж нічого не видно, адже ми користуємося підземним ходом, який з’єднує віллу й контору. Над ним довелося колись добре попрацювати, хоча ще з війни тут було бомбосховище, яке ми й використали. З нього вийнято кубометрів тисячу землі. А куди з нею подінешся? Це було не так-то просто… Ну, а потім я ще подумав про цього бідолашного хлопця: може, в нього є дружина й діти…
— О, то ви й на це зважаєте?
— Завжди, якщо є змога. Ви, любий друже, здається, маєте мене за якесь чудовисько. У мене склалося таке враження. Ну, та з часом ми краще взнаємо й оцінимо один одного.
Він знову взявся до роботи, а Александер заглибився в книгу, якою він захопився з перших рядків. Це були «Пригоди Давіда Бальфура» Роберта-Льюїса Стівенсона. Він сів у кутку, увімкнув настільну лампу і влаштувався, мов у себе вдома. Та дійшовши до третьої сторінки, помітив, що зовсім не пам’ятає змісту двох попередніх. Таке читання — марна витрата часу. Давалося взнаки хвилювання останніх днів: у голові все перемішалося, у вухах шуміло…
Едуард Горн, як уже згадувалося, служив у кримінальній поліції двадцять п’ять років. За цей час він твердо засвоїв, що в його професії більш ніж деінде необхідна взаємна виручка. Кожен мусить бути готовий стати на захист іншого і при потребі рискнути навіть своїм життям. Однак така беззастережна готовність прийти на виручку товаришеві, готовність навіть до самопожертви була поширена лише серед невисоких чинів кримінальної поліції. Чим вище піднімалися вони по службі, тим більше зростали їхній егоїзм і продажність; товариських відносин тут уже не існувало.