В стіні лабораторії з тією ж метою був встановлений великий вентиль, підключений до магістральної труби. При достатньому тискові в мережі з нього за хвилину виливалося близько трьох кубометрів води струменем завтовшки в руку. Літт перед тим, як вийти з підземелля, відкрив цей вентиль.
— У вас є годинник? — спитав Александер.
— У мене його забрали.
Стоячи по кісточки у воді, Александер придивлявся до дверей. Крізь проломи тоненькими цівками била вода — ознака того, що за дверима рівень води був уже значно вищий.
— Шкода, — сказав він, — ми могли б вирахувати, коли… — і затнувся.
— Що ви хотіли сказати?
— Треба зробити якесь підвищення!
Вони поставили ящики, що вже плавали по кімнаті, один на один. Це нелегка робота, якщо стояти майже по коліна в крижаній воді. Ледве вони вибралися на збудовану піраміду і вмостилися там — погасло світло.
— Якобс був і лишається скнарою, — спробував пожартувати Александер.
Рут не відповіла. В кімнаті була непроглядна темрява. Удвох на верхньому ящику було тісно. Александер обняв Рут за плечі і відчув, як вона здригається. Під ними, на відстані якогось метра, невидима, клекотіла вода.
Доктор Шерц, по-турецькому підібгавши ноги, сидів під столом у бібліотеці. На ньому був спортивного крою костюм з добротного англійського сукна, і він вважав принизливим для себе лягати на підлозі, хоч з точки зору безпеки це не завадило б. На килимі перед ним стояв телефон.
Обороняти віллу було важко ще й тому, що в ній було багато вікон, до того ж, великих. Поліцаям уже на початку операції вдалося перелізти через мур, і постаті в сірих уніформах розсипалися по всьому парку. Вони просувалися вперед під прикриттям альтанок, горбків, мокрих кущів, голих зарошених дерев. Туман трохи розійшовся, і кулі раз у раз летіли у вікна вілли. Доктор Горн, що керував операцією на цій ділянці, наказав своїм людям діяти дуже обережно. Він не забув заплаканого обличчя дружини Ірінгса і хотів по змозі уникнути нових сліз.
Тому-то Шерц уже півгодини даремно чекав на якісь рішучі дії поліції, на штурм вілли. Він розумів, що затяжний опір, якого вимагав Якобс, — небезпечна й нерозумна справа. Надії на врятування верстата було мало. Аварійний вихід був за кілька сот метрів від вілли, у підвалі одного дачного будиночка поблизу Потсдамського шосе, і під’їжджати туди вантажною машиною, мабуть, було уже надто рисковано. Значно доцільніше було б винести в портфелі тільки найцінніше, тобто кліше банкнот. Правда, пропозицію вивезти все устаткування вніс саме він, та лише тому, що це відповідало його особистим планам.
Доктор Шерц вичікував. Перевіривши, чи досить у його людей патронів, він повернувся в бібліотеку, ліг і задрімав, незважаючи на тріск пострілів. Його збудив телефонний дзвінок.
— Бібліотека. Шерц слухає.
— Говорить Якобс. Ну, як справи?
— Нічого нового. Повилітали майже всі шибки. Страшенно дме з вікон. Наші хлопці підхоплять ревматизм.
— Ага, он як, — промовив бос, і з того, що він не реагував на Шерцове зухвальство, Шерцу стало ясно: Якобсові щось від нього треба. І він не помилився.
— Послухай, Уль, — сказав Якобс, — у моєму кабінеті, у верхній лівій шухляді письмового стола, лежить сталева касета, я забув її.
— Очевидно, вона тобі не дуже потрібна.
— Не вигадуй! — з досадою вигукнув Якобс. — У ній цінні папери, візьми її з собою, чуєш?
— Ну, гаразд.
— Чи не винесли б двоє з твоїх людей, — знову заговорив Якобс, — ще деякі особливо цінні речі? Такий жаль… Я маю на увазі перш за все…
— Не може бути й мови! — перебив його Шерц. — Ти що собі думаєш?! Нас тут усього-на-всього восьмеро: з кожного боку по одному, два біля порталу, один біля чорного ходу, а один у резерві — я.
— Та-а-ак, — невдоволено буркнув бос, — ну, то хоч знищ усе, що не зможете винести. Поріж картини…
— Зробимо, — запевнив Шерц і скривився. Він знав, що буде далі.
— Ну, добре, тримайтеся там, — сказав Якобс, — не шкодуйте набоїв; якщо не вистачає, я пришлю ще підземним ходом. Сюди вони не поткнуться. Недавно двоє спробували видертись на дах гаража, та більше вони туди не полізуть. Ну, постарайтесь там, Уль…