Вона нагримала на Варку, що принесла на голові розпатлане пасмо засмалених кіс, поправила любовно шлейку спідниці і наказала знайти Опанаса: пора вже із стійла гонить...
Коли доходив до Мартиного двору Гордійчин, то Горпинка виправила свій фартух з копійками, старечий, підсунула ноги краще і рішила пересидіти його та все-таки, хай копилиться не копилиться, а паляниця на дорозі не валяється!..
Вона сказала сама собі: «Бреше... Погризе Вовківна ногу...»
У Петра жупанина, як він казав, хоч і давня, але носив її тільки в празник; його залоєні поли показали на крамну сорочку та солдатські штани на випуск, до лемківської роботи черевиків: Гордійчин — чоловік заможний, і перше його слово перед прихильниками — це було сердечне та загрозливе: «Ой зарізала, брате, революція, і ноги не носять... Коли б хоч сюди, хоч туди... ворогам нашим. Як Бог милує?..»
А тут тільки було:
— Здрастуйте! — з повагою в голосі сказав він до Марти з Горпинкою, а подумавши та крутнувши вуса, добавив: — З неділею, — і схилився на ворота, що заскрипіли під вагою його тіла й похилилися: — Бач, хилиться без хазяїна, — і сів поруч з Горпинкою, що привітала його, низько вклонившись, і навіть спідницю одсунула, щоб Петрові краще було сісти.
Марта знала, куди це ворота її хиляться, та:
— Хай хиляться, прийде син з армії та нові поставить.
— А воно так: або нові поставить, або й ці спалить!..
— Не спалить, — переконано заявила Марта; тоді Горпинка не втерпіла такої довгої мовчанки і почала розпитувати про пізні гречки — згоріли, мовляв, ото біда буде...
Вона повернулась лицем до Петра:
— А в мене з ногою таке нещастя, така лиха година: як закрутить, хоч до Бога або на стінку лізь...
Той поцмакав, витягаючи тютюн, і, не знайшовши паперу в капшуці, зняв синього картуза з ремінним ободком, що такого носив тільки економ пана Пшіндзьовського, і почав розправляти жовту від поту підкладку з паперу — закурювати. Коли потяг разів зо два цигарку, сплюнув і сказав невідомо до кого:
— Заробив, як Марко на вовні... Що там нога, бабо, — звернувся він до Горпинки, — коли жить не дають: хіба мислено, щоб отаке здирство, як зараз? Ой надопекли ж! Зарізала, брате, революція... — розпочав він, але спам’ятався, що перед ним же не такі вже й свої, сказав:
— П’ятдесят карбованців штрафу... О!
Горпинку так захопила ця новина, що вона не тільки повернула до Петра голову, аж руками розвела:
— За що?
Гордійчин зітхнув, наче після важкої роботи.
— Це ще треба подякувати, а то шість місяців тюрми за пухлого душу сиди...
Думки закрутились у Горпинчиній голові і так почали одна одну переганяти, що не знала, чи питать же далі, чи хай сам скаже.
«Це неодмінно, — прийняла вона останню догадку, — за порубаний ліс Пшіндзьовського штрафують... Іше вчора казала своїм дурням: «Приховайте ви оці дубки на трям де-небудь, хай не колють людям очі». Не послухали, а тепер...»
— Хоч би ж заробляв нею, не жалко було б, — казав журливо, пихкаючи цигаркою, Гордійчин, — а то була думка к храму вигнать і — зарізали: п’ятдесят карбованців — це ж сім кіп хліба чорту в зуби запхни!
Горпинка зразу заспокоїлась; її обличчя стало заклопотане, смирне і трохи задумане: права нога, де гриз розсівся, аж тупнула з радощів: «Так і треба, хай скубнуть, не позичав нам молотилки, хай...»
— І доки вони мучитимуть? — вирвалось у неї. — Це ж наказаніє господнє, — пху, якби знаття, хіба ви гонили б її? — поспитала вона, співчуваючи.
— Кров би того гаряча пила, хто її гонив би за п’ятдесят карбованців!.. Не дають жить — от що.
— І це тільки у вас чи ще в кого? — поспитала, аби що-небудь сказати, Марта.
— Всі гонять, — сказав він, — а на мені злість окошилася... П’ятдесят карбованців, та ще в недорід. Недурно ото кажуть люди, та воно й правда: «Гіркі наші, сестро, заробітки... Заробила, вибачайте, сорочку...» Отак і я... Просто заріз. Чого ж ти, — звернувся Гордійчин діловито до Марти, — не питаєш мене, чого прийшов?
— Скажете.
— То як же ми з хлопцем: зійдемося чи ні?
— Ні, я не буду його наймать...
— Чого?
Горпинка використала вільну хвилинку і запитала Петра, не спускаючи з новини думки:
— Хіба у вас таке плохе жито, що сім кіп треба збить?
— Як де: на всонні — згоріло, а ярками — добре... Пропало вже, не вернеться...
А Марта в одну душу, аж надоїло вже Петрові про це слухать:
— Хай що буде, — оддам до школи: буде шануватись — будуть люди, а не буде — мати не винувата...
Гордійчин почав висміювати її завзяття:
— З науки хліба не їстиме... Чи, може, хочеться, щоб танцював на паску в комсомолі, як Петренкові студентки? Одна вже витанцювала: отелилася...