— Ідіть, бабо, додому та другим разом, як ногу обмиєте. Я хоч до церкви не ходжу, а неділю святкую; прийдіть у будень.
Горпинка образилася:
— Чудасія прямо! Хіба це довге діло — прополоскати в казанку — пхи!.. Забилася такий світ: чи ти смієшся, чи що?
— Я не сміюся давно вже, а гризти сьогодні не буду вам. — І Марта стала у воротях та ждала, як видно, коли попрощається Горпинка.
— Мамо, Опанас каже, що наша теличка пополювала сьогодні, — сказала Варка, але на неї зозла глянув Опанас, вона злякано замовкла.
— Дурна ти, — одказала їй мати.
«Неодмінно, — вирішила Горпинка, — з Петровим бугаєм... О, ця нужда любить дурничку!.. Треба сказати йому, як застану».
Вона востаннє згадала про ногу, дала виговір Марті:
— Не знала я, що Вовкова дочка така вередлива; бач, погидувала ногу гризти... А може, колись прийшлося б, бо в тебе ж діти?..
— Не ваше діло до моїх дітей; прийшли, то йдіть собі з богом... (Під три чорти, де й ті два, — додала вона до себе), — зачинила перед самим Горпинчиним носом ворота і пішла, не попрощавшись з нею, до хати.
Опанас жваво підняв із землі клунок із соняшниками та сапет огірків і поніс їх до призьби; Горпинка постояла, здивована, хвилини зо дві, плюнула тричі проти воріт і швидко-швидко задріботіла вулицею; хлопець догнав її лайкою:
— Ще плюється, такі вже драглі...
Його докірливо спинила Марта:
— Не займай, сину, вона тобі — не панібрат.
— А чого ж вона плює? Що багата, думає, — сердито та схвильовано казав син матері, коли йшов до хати.
У хаті гули мухи, мов два рої бджіл у вулику, і коли махнула руками Варка коло столу, то вони знялися — осінні та в’їдливі — і почали по вікнах дражнити сонце...
А воно освітило хату і подушки на полу чорні розпарило, що аж дишуть, здається, важко, бо хата мала, стара і в кутках мокра: літо пройшло, а на покуті як став ще з зими заплаканий Микола-чудотворець, та й зараз іще сльози ті не висохли; рушник на святому старий, давно пратий і квітками з пшениці та плетеними хрестиками обтиканий...
На сволоці, мальованому жовтою та зеленою фарбою, лежать дві-три книжки, а проти них, на поколупаній грубі, тістом примазаний, висить портрет Шевченка; Варка хотіла помазати грубу, та замазала йому кожуха, і Опанас тоді сварився і наказував ніколи не займати, що не вміє...
Коли всі з хати розійшлися, то Варка плакала, вмиваючи Шевченка, і приказувала:
— За вас, діду, і мені од Опанаса попало...
А він теж посмутнів і висить у Мартиній хаті — такий журний, наче тільки що виплакався, і сонце стріляє йому з вікна просто межи очі...
Під ним тихо сіла Варка, коли Опанас матері письмо читав, і слухала так пильно, що, коли згадав Дмитро про неї та ще за чоботи, розплакалася, бо ніколи ще не бачила таких рясних сліз у матері, як із того письма:
Дорогі мамо, сестро і ти, Опанасе! Пишу цього листа до вас аж із китайської границі. Стояли ми полком у Байкальських горах, а це прийшов приказ — пішли на своїх куцих конях до границі. Я дужий та здоровий і школу кавалерійську скінчив... І веселе товариство наше, бо, мабуть, у полку найбільше у нас з України...
— Так чудно пише, що й розібрати трудно, — промовив Опанас, і далі:
...І гаолян більший за наш очерет удвоє, листатий, де стоїть бідний китаєць, наче в сурму приграє нам, як заведуть хлопці: «Та веселая та доріженька...» або співають ще часто: «Дадуть тобі, мій синочку, ще й казенну рушницю...» Це їх вивчив тут один учитель такої...
Хлопець поклав листа і радісно засміявся:
— Який, думає, що в нас такої не співають!
Але мати сиділа смутна і просила читати:
...Дійшла до нас звістка з України, що недорід у вас, і так мене прибила, що, коли згадав нашу Лемківку вбогу та ваше, мамо, поневіряння по чужих роботах, — наче обценьками хто здавив серце... Чи помагають же вам із комнезаму, — треба, щоб помагали, бо такий закон є для тих, хто служить у Червоній Армії.
— Сину, сину, яка тая поміч? — проказала впівголоса Марта; ніби жалілася синові, казала: — Пішла до зборні: «Виоріть хоч поле». А голова знітився та: «Самому треба наймати...»
...Рідко, Опанасе, пишеш до мене письма: чи, може, забагатів, чи, може, грошей на папір немає?..
— Таки догадався, — осміхнувся гірко хлопець. Мати витерла заплакані очі.
...Отож посилаю вам червінця, та справте чоботи Варці, хай не бігає за скотиною боса, бо скоро осінь — підуть ранки холодні, росяні... Не забудьте ж, мамо, справить їй хоч поганенькі пришви...