— Уже й тепер холодно... — заплакала на лаві Варка, але, побачивши строгі очі Опанасові, повні жалю, замовкла.
Хоч би батько живий був, бо тепер же ви там як та мошка дрібна — нікому ні заступитися, ні помогти...
Опанас при цих словах, коли вголос заплакала мати, розхилив свої брови і став з розкритими очима, наче збирався вступити з кимось невідомим, але сильним, у бійку.
Він сказав до матері:
— Чого це ви? Не люблю, коли таке пише... Не пропадем, хай не радіють!..
І на слова його:
... Та не сумуйте, мамо, хай підросте трохи Опанас (чи ви його посилаєте сю зиму до школи? Пошліть небезпремінно). Я приїду додому, як нічого не буде... Ми ще приборкаємо багачів! Хіба тільки ми бідні? Он є такі китайці, що тільки сині штани та сорочка, а то все — нужда з’їла, бо скрізь іще «одному з пельки пре, а другий з голоду зацвітає».
...Але в нас, мамо, трудящі владу мають, — отож зміняться порядки на краще...
Марта подивилась на свою дранку-кофту, що лежала коло Варки:
— Мабуть, сину, і ми не кращі за китайців тих бідних...
...А ти, Опанасе, шануй Варку та живіть тихо — не сваріться з матір’ю, бо вони й так у нас згоріли, як та суха трава: за батьком нас доглядали та добра не зазнали, а підтопталися — ще краще стало. Чи хватить же у вас хліба до нового? Та не забудьте, мамо, справити, як получите гроші, чоботята Варці: хіба вона не заробила за літо, спотикаючись за чужими овечками?..
— Заробила... Заробила, сину... — витерла великі сльози Марта, а Опанас іще дочитував:
...Пригортаю всіх і цілую. Ваш Дмитро.
Марта, коли Опанас скінчив письмо, наче помолоділа надіями сина і пішла до печі рівна та бадьора, щоб дати пополуднувати дітям: і жаль, і радість, як сполохана птиця, забилася під серцем.
— А на що вже ти, Опанасе, вивчишся? — поспитала вона сина.
Хлопець стояв посеред хати — такий був розпалений, що ніби хто поклав до його очей дотлівати жар, а на лобі провів смужку і вуха облив калиновою юшкою — такі червоні... Він сказав матері:
— Ні на що я не хочу вчитися, аби вмів їздити автомобілем... О, я ту машину глядітиму не так, як скот ваш, ні, я її буду так чистить, так ходить коло неї, що коли бігтиме, то не кричатиме, наче недорізане порося, а вигукуватиме!..
Варка при цих словах засміялася і перекривила крик машини: ків-ків-ків...
Мати поставила на стіл миску, і Опанас та Варка, що пасла овечки, почали залазити за стіл; полуднували нашвидку, сьорбнувши борщу по ложці (хотіла ж Марта купити сьогодні хоч олії на базарі, але огірків тих понавозили — розминуться не можна, і вона продала свій клунок за 20 копійок та на всі пшона торбу сторгувала і два фунти солі — отакий базар!), і пастухи її почали чистити огірки, посипати густо сіллю і хрумкати.
Опанас, пополуднувавши, не дякуючи Богові, як це почала за ним примічати Марта, взяв з лави її драну кофту, в якій одпоров стан і носив замість піджака (свого старого піджака він зберігав для школи), надів її вже в сінях, зайняв свою телицю, ляснув, чи зозла, чи з радості, на вулиці нагайкою і погнав, займаючи займанки у сусідів...
А Марта довго стояла за ворітьми — проводила очима дітей; її Опанас у кофті, наче той чорногуз, ступав у білих штанях за скотом, і голова хлопця була схилена до землі, як той колос, що серп не зрізав на межі...
— Я вже ту школу, сину, виплачу тобі, а приймуть... — приказувала сама собі мати, додавала: — Нехай на злість багачам лемківським, що синів докторами та артистами виводять, мій хоч автомобілем їздитиме!
І пирхкав, голосно заспівував у Мартиному серці той автомобіль, що її Опанас правити ним збирався; вона, як мати, загордувала своїми синами, що не чула, коли новобранці з неділею привітали, а за Гордійчиного Петра левадами затяг котрийсь тієї самої, що в письмі син згадував...
Вона загадалася:
— А мій же Дмитро так тяг, що, коли співав, і старі слухали...
І прийшла до неї за ворітьми стара, ще од баби своєї, мабуть, за сто літ, пісня — така, що ніхто вже її в селах ніколи не заспіває, хіба лише мати, як розплачеться:
Хотіла заспівати Марта: чи з горя великого, чи з радості, але не було голосу, і не до лиця старій співати.
1924
Зелена ряса
Хай простять мені смугляві берези!..
Вони в селі Чорному стоять над ставом, мов соромливі дівчата, що вийшли купатись, розляглися і спустили до колін свої білі сорочки; їх ноги миє зелена вода ставу, стан обіймають сосни, а кучеряве гілля цілують вечорами зорі, ранками — сонце; тоді берези ще більше соромляться, закривають засмаженими руками-гіллям краєчки своїх очей і от-от пирснуть зо сміху, — але на їх суворо дивиться дуб, гладить вітрами лисину осокор, сумно хитає головою стара верба, і поговір шумить борами...