Соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти; стоять розперезані, а сонце січе над ними червоний оксамит...
Благодать божа...
Це отець Василь; він шаткує, як кажуть селяни, з кошиком у руках додому. У сосновому бору заховалась, наче в піжмурки, сліпа церковця села Чорного, підтикалась нехворощю селянських городів і підморгує престольним оком на рейки залізниць, пізні гречки і берези...
...Жаль бере: облупилася, а тут іще, як на гріх...
Вороги отця Василя рекомендують (у старі часи тихо, а зараз — іноді просто у вічі, наче плюне хто):
— Серафим Саровський... А поклади йому до рота пальця — одкусить!
Але баби люблять отця Василя за старість (хай простять мені смугляві берези!): він сивий, з маленькими гадючими очима, і наймиліше в його — короткі, делікатні руки, що гордо благословляють на утрені селян і показують на пасіці шляхи бджолі.
Серафим Саровський — це злість: він більше нагадує лакея часів Катерини, це, коли дивитись на широку, огрядну спину, коси... ні, кіс у його не було, а були розділені ополончиком «заштатні» — старанно причесані і хитромудро закручені над лобом...
— Таке паскудство скрізь... — Отець Василь аж сплюнув, а слину підбігла й лизнула Анелька — рижа здорова сука, яку держали його сини для охоти під осінь.
Він комусь одказував, сперечався:
— Що не кажіть мені, а паскудство... — ще раз сказав і пішов жвавіше до свого хутора; я помиляюся: треба — не хутір, а хуторець — його так зве сам отець Василь.
Але це не важно:
...В городі, де мільйоннеє насєлєніє, посліпли, прямо жуть бере, допустимо це?
В голові цокала якась військова школа, розхристана й боса, і чітко одбивала ритм комсомольської пісні:
І хотілось перед собором почути хриплий крик: «На молитву — шапки долой!»
Але підводились до оновленого хреста скорботні очі, запорошені тихою радістю:
...Хай знають, хай знають вони. Віра народу — шматок кременя, якого не розмиють віками дощі...
І знову до болю думав. І не почує ніколи більше: «На молитву — шапки долой!» Підборіддя хитнулось, а ласка і радісний старечий сміх упали з його очей на спину Анельці:
«...Знай. Комуністи день у день — мов пси: «На богів і чортів», і коло брами оновленої церкви захряс сірий кремінь. Селяни».
Сміявся щиро, тихо.
...Мечеться у вічі золотий хрест на бані церкви, горять фарбами три угодники божі — Володимир святий, князі Борис і Гліб, і припадає до потрісканої землі ящіркою мисль — «хе, на богів-чортів», — він знав, кого оновити, хай вірить кремінь...
Анелька на льоту піймала муху й облизнулась, вони з отцем Василем минули став і стали на поповій леваді — десь недалеко на липі била в очко дуплянки бджола...
— Гарний буде взяток цього літа... О господи, скрізь оновляєш церкви, а душа людська як цинком залилася... Цинком, Анелько, цинком. І хто залив?!
Анелька, видно, не розуміла — лащилась, а коли побачила наїжачені, мов стерінь, брови отця Василя, — вирівнялась і хрипко, обережно гавкнула до ставу, а там...
...Гонили полями вітри тінь од гречаних кіп, і зчорніле поле хватало на стежці поли довгої, до трьох усів, по-старосвітському, свити і півкопою котило попід ставом розхристану, без хустки, жіночу постать.
Свита припадала, вигиналась і придержувала, трохи вклякаючи на одну ногу, поли і — поспішала: низько кланяючись, руку до серця прикладала, а коли добігла до отця Василя, упала на коліна:
— Благословіть, батюшко!
Сука вороже зустріла жінку, загарчала, але покрутнувся отець Василь:
— Пішла, дрянь. Що ви, Хомихо, Бог з вами?.. Підніміться...
— Ой не підведуся, грішниця, благословіть, — приказувала, в очах стояли стоянами сльози, і сірі, старечі рівчаки на її обличчі напнулись до скорої ходи, наче маленькі вужі.
— Хрестіть, отче Василю, дев’ять раз, як у тій записці, що з Єрусалима прийшла...
Три хрести лягло на голову Хомисі; вона підвелася і почала цілувати маленьку, делікатну попівську руку — отець Василь на хвилину скривився: у неї коло лівої ноздрі, як тернина, випиналась бородавка, — але руку поцілувати дав. Хомиха задихалась і поспішила розказувати, оглядаючись, чи не підслухає, мовляв, той, кому й не слід: