— От дурна! — засміявся Швачка: — Чого ж йому, товаришку, пропадать?..
Він положив кота собі на коліна, прикрив його і, ховаючи до кишені револьвера, сказав жінці:
— Подарую Андріяну за бика... Уяви: не забув ще й досі розкуркулювання!.. Н-но! — гукнув Швачка і смикнув віжками коня.
До хутора лишалося ще дві версти. Різдвяна ніч, кована зорями, стояла в степу пишна й красна.
Кінь, коли повернув Швачка на шлях до хутора, де світилися у вікнах ясні, веселі огні, бадьоро пішов риссю, сани зарипіли полозками по чиємусь свіжому сліду, і тільки вітер шумів назустріч... Швачка під’їздив з Мар’яною до тестя.
Уже вималювалися темно-синіми силуетами на заметах снігу дві скирти соломи; засніжені тополі стояли, мов якась казкова сторожа, а сад при дорозі зацвів, мов бузок, інеєм...
— Колядують, — сказав Швачка, спиняючи бистру ходу коня.
Його голос — різкий на морозі — наче підкинув на санях Мар’яну; вона цілу дорогу тільки й думала про зустіч з багатим родом, боялася за чоловіка — такий він якийсь у неї «од серця» — слова не зважить, і запальний...
— Мусію, я тебе молю, — вимовила вона, коли під’їздили до двору батькового, — не сварися з ними за свою політику, хай на людях, а тут...
— Чого ти боїшся? — образливо одказав їй Швачка. — Чи я маленький, чи не знаю, де сказати, а де змовчати?!
— До чого ж ти вже злишся? — лагідно промовила Мар’яна, і на її очах забриніли сльози; а одна сльозина, наче мороз її викотив з ока, тихо впала на коліна чоловікові. — Викинь того чорта! — І вона вхопила рукою за шерсть кота, що той давно задубів уже од морозу на Мусієвих колінах, і він його мовчки струснув з ніг на синій сніг.
— А благословіть колядувать?.. — гукнула Мар’яна до високої чоловічої постаті, що вийшла з хати.
Хтось хрипло поблагословив, одчинив ворота і, коли сани Мусія Швачки зупинилися під скиртами соломи, мовив:
— От мороз, Мусію Степановичу, аж пече! Колядникам не повезло сей год... Правда, Совєцька власть коляди не признає!..
Мусій мовчки розпрягав коня, накривав його старою шинелею; а Мар’яну на порозі зустрічала мати:
— Загордувала, дочко, наче десь за морями живеш... А тут весь рід з’їхався: колядують.
Мар’яна заплакала і, спам’ятавшись, витерла сльози — обличчя в молодиці з морозу мінилося червоними яблуками на щоках, тонкі губи були міцно стулені, і лянтар намиста звисав на повногрудих персах. Вона піджидала в сінях Мусія: ніяково без чоловіка самій заходити в хату.
У хаті колядували; ще тверезі були, і голоси жіночі гули соромливо — ніхто не співав на всю гортань. Отак на одній ноті загула пісня-колядка про круту гору, засіяну шовковою травою, і, коли переступили хатній поріг Швачки, завмерла.
— Оце добре, — сказав із-за столу Андріян, що сидів був поруч з Мар’яниним батьком: — Це добре... Мусій Степанович навчить вас по-совєцькому колядувать!
І він, хитро усміхнувшись, моргнув до жінок, що колядку заспівували, та гості повернули голови до дверей, жінки втупили очі на Мар’яну, а чоловіки суворо віталися з Мусієм.
— Дав Господь празник — усім празник, — приказувала Мар’яні мати, ніби виправдувала її перед родом, а Мусія зятем дорогим величала, аби сварки якої не було, і змітала полою керсетки місце на лаві — запрошувала дочку та зятя до столу сідати.
На столах стояла у великих мальованих тарілках страва; два ковбики в мисках лежали ще не початі, а самогон, заправлений цитринами, аж сизо-жовтий — такий мутний, займав на столах найпочесніші місця.
Гостей була повна хата; чотири зяті з жінками, сестрами Мар’яниними, сиділи вже за столами; Андріян Кушнір — сват батьків — сидів поруч свого сина і займав місце на покуті — почесне місце, бо, правду сказати, Кушнір з усіх гостей найбільший багатир тут був; куми та рідня близька й далека мали місце за Мусієвим столом і здивовані були, що такий запеклий уже комуніст, як Швачка, а приїхав до тестя колядувати!
— Дай же, Боже, і пшениці щоб родили, і діти красно на миру ходили! — примовила мати до Мар’яни чарку. Мар’яна випила, а мати налила другу чарку Швачці, казала:
— Хоч за тебе, сину, ребро мені переломили, та кров моя за тобою, і в роду, виходить, всі ми рівні...
Вона обвела очима гостей — всі мовчали, Кушнір усміхнувся у вуса чорного, а коли Швачка випив з тещею по чарці та ще стара хлюпнула недопитий самогон під стелю, загукав:
— Е, так не годиться! Теща зятя коськає, а ми в порожні чарки заглядаємо!
Тоді всі якось веселіше загомоніли, чарки задзвонили, а студентка, дочка найстаршої сестри Мар’яниної, пишно до столу Швачки підійшла, привіталася.