— Легка втома... дома...
Передній ряд заколихався, сміються, а сміх гарний, простий.
— Тра-та-телень, тра-та-телень! — виграють на сапах голодні хлопці, а пісня котиться степом, в золотій пшениці, кісники смиче, волошки цілує і жартами пестливими берізку обгортає...
— Тра-та-телень...
Село в ярку. Я дома; нашвидку ковтаю картоплю з лушпайками, розказую матері, як пив коло криниці «собака» півпляшки і що гарна у Прохоренка дівчина, — переполює мої рядки.
Розказую щиро, інтимно...
Мати посміхається, журливо хитає головою:
— Оддишеш, завтра неділя... Сьогодні рябенька знесла перше яйце: збираю тобі на штани... Заробляй, синку, треба... Ми бідні, недостатки...
Подала води, поклала старий кожух на лаві і ще раз перепитала сина, хто переполював рядки...
— Прохоренкова... Гарна дівчина...
Зажмурив око, почервонів, а мати помітила і запитала:
— В повітці будеш спать?
Тихо. На ставку скрекотять жаби, в просі хававкає перепілка, і хтось чорний з золотими зірками на киреї вкриває голову рукавом старого кожуха...
— Ай, садками!..
О, танцюють зорі, блищать сапи, співають дівчата, — а попереду уквітчана любистком Пріся йде... Чорні коси з пшеничними колосками... Сміється, жартує, лізе через перелаз...
Цілую холодний рукав кожуха, спросоння посміхаюсь і сплю дитячим сном.
Ніч.
1919
За земельку
Сміялися-танцювали, а молода плакала: вийшла заміж — та після вінця...
— Люблю тебе, Палазю, та не знаєш за що?
— Ха-ха!
— «За що?» — зацвірінькали на повітці горобці.
— За земельку! — гукнув п’яний сват.
— Ги-ги! От диво!
— Ми, Паньчуки, музики: граємо гарно, краще всіх: сватаємо дівчат на врем’я, за земельку, плюємо дурням кислооким, що про гріх лементують... Ми понімаєм діло...
Так сказав сват.
Вона плаче-заливається, проти сонця платком сльози втирає, людей не бачить.
— Не кисни, інвалід! — сказав ласкавий молодий, по-гадючому здавивши очима.
Його обсівають; на перелазі дітвора зібралась шажки ловить, та ба, не кидають: овес та конфети дрібнесенькі з колосками зеленими... летять та в воду падають!
— Староста, пані підстароста, благословіть...
— Дурень ти, Грицьку, вони молоденькі, самі, знаєш, краще... Ну да. От примєром... Став’янський самогон краще... не сивий, правда?
— Не журися, — каже Гальці, старшій дружці, гнучкий клен, бо Палазя вмерла, зотліла...
Гудуть бубни, весілля йде...
— Ой гуляй! Самогону, свате, боярам давай!
Вечоріло. Над ставом вода парувала; сизо-жовтий туман жита криє, а болотяні віхи воду дмуть — лихо буде...
«Лихо буде», — бубонить бубон на весь куток та до скрипки прислухається.
«За земельку — долі не буде», — плаче-тужить скрипка з цимбалами і змішує цей плач з п’яними піснями весільними...
— Зустрічай, мати, зятя в хату!..
— Треба, сестро, треба!
— Ой яка хороша буде ніч: хмари через місяць котяться — на погоду! — промовила мати молодої та й задумалася, зажурилася.
А улицею, криком-зиком, весільний поїзд ішов... до молодої в хату, в прийми, за земельку...
1920
В хаті Штурми
Наддніпрянське вкрилось, як і інші села, густими осінніми туманами. Хати, здається, мов п’явки, вп’ялися в мокру землю і стоять такі зажурені-зажурені та дощем-негодою побиті...
Січе осіння мряка, оббиває вітер необставлені хати — хазяйство сільської голоти, бо...
— Гнила зима впала цього року — то підмерзає, то розтає... Не вспіла промайнуть покрова, як забіліло поле.
— О, даються взнаки такі зими голоті: захарчує картопля — світу не радий!
— А втім, злидні...
Тільки-но ви до хати, як напівгола дітвора шарахнулась на піч, і з-за комина на вас визирають злякані бліді обличчя дітей.
— А бліді, мабуть, не од сала?
В хаті Штурми, крім буряків, картоплі та капусти, немає нічого. Бідний.
Далі ваше око впало з печі на піл — просто спустилось вмісті з білявенькою дівчинкою, котра видавлює з вікна воду.
На полу, під жердкою, стоїть ковганка: в неї стікає дощова вода з стелі.
Так помалу, тихо: кап-кап-кап.
Напільне вікно вихилилось луткою надвір, і вода так і плющить, і плющить.
У вікнах онучі — шибки побиті. А діти лічать краплинки — веселі, сміються: горе не поклало ще на їхні молоді душі печаті суму, журби.