— Хліба ж подай, — сказав суворо Мартин, а стара огризнулася:
— Не командуй — сама знаю! — і метко побігла кудись до сіней, двері хатні були навстіж, і Короп слідкував, як вона довго так одмикає комору: тикає ключем, сіпає його, і руки тремтять...
«Яка заможність, така й скупість», — не вспів подумати Короп, як на порозі з’явилася широка, мов ступа, дівка; вона метнула очима за стіл, на Коропа, та, не поздоровкавшись, побігла в комору до матері.
— Це моя старша, вибачайте, як вас? — промовив Мартин, підсовуючи математикові велику, мережану рибками ложку.
— Дякую. Василь Дмитрович...
Стара в коморі довго щось розказувала дівці, згадувала якогось Забродчукового Олексу, — тоді дівка пхекала з радощів, і вони, здавалося, зовсім забули за Коропа та Мартина. Нарешті до вуха математика долетіло таємниче «циркуля має», — він здригнув, і далі було солодке приказування старої:
— Поздоровкайся, поклонися...
— Чи ти зимувать там думаєш, чи що? — вигукнув за столом Мартин, і стара кулею влетіла до хати; з-під фартуха вона витягла сиву паляничку і поклала її, запишавшись, на стіл; тоді Мартин витяг з-під настільника ножа з червоною колодочкою і, зрізавши цілушку з паляниці, поклав першу скибку Коропові.
Математик влучив хвилину, коли Мартин протирав свої очі, і вкинув маленький шматок хліба до рота, бо ж не можна було обід без хазяйки починати, а їсти так хочеться, так...
— Здрастуйте! — проказала до Коропа дівка, з пошаною вклонившись та губами кокетуючи, а треба знати, що мала вона одну — нижню — губу особливу: товсту та велику, мов копиця, та не звернув був голодний математик ніякої уваги та таку непропорційність губів у дівчини!.. Він тільки вклонився, як стара зарапортувала:
— А диви, Усте: вилитий Забродчуків Олекса, правда?
— Ні, в них очі не такі, — в Олекси...
— Та починай страву, чи ви ще довго будете чоловіка як на ярмарку оглядать?! — вигукнув з нетерплячкою Мартин і набрав першу ложку борщу; стара на такі слова тільки плечима знизала, а на Устю, що в неї Олекса застряв був на губах, співчуваючи глянула, і по губах видно було, хотіла сказати: «Отак скрізь свою дитину топить!» — та, на щастя, змовчала, і всі обідали.
Боявся Короп, так боявся лишню скибку хліба з’їсти, але не можна було заспокоїти голод, і він, оповідаючи вигадані історії про свою практику землеміра, все більше смілішав; стара припрошувала, дівка засоромлено тільки ложку пригублювала, а Короп налягав на їжу: хліба двічі вкусить, борщу — раз і розказує:
— В одному селі до бійки, понімаєте, дійшло діло: брат у брата заорав обніжок, викликали мене з повіту, виїхали на поле, як зчепляться вони... — і їсть, по-вовчому поглядаючи, а стара аж захлинається:
— Боже мій, а Мартина торік не тіпав на леваді той паршивий комлик? Спасибі, люди розборонили, а то на місці поклав би... Господи, хай того старого чорта, Мазуна, земля не прийме — це він усе триюдив дівера — не хотів нам города на старому дворищі давати, аж поки суд не присудив... А це зайшла тепер камуна — вчора повтікали од Ґонти якогось, а дівер нахваляється тепер: у мене, каже, п’ять синів — два такі там луципери — мені, каже, Совєцька власть приріже твоєї землі — за пупа б його різало!..
— Да, будуть великі землеустрійні роботи, — бовкнув Короп, а стара підхопила його слова...
— І то він дідівщину посяде? — запитала вона загрозливо, вдивляючись пильно на математика.
— Ні, це тепер беззаконства всякі, — одказав Короп, підшукуючи в голові слово, яким можна було б виправдати право старої на землю. Тоді Мартин раптом мовив практичніше слово:
— У мене, бачите, не тільки копія судебної палати, а план, план на цю землю є — все, а вони нахрапом беруть...
— І приговор, — вставила стара.
— Не мають права! — рішуче сказав Короп. — План, де все видно, друге по суду доказано, а...
На столі з’явилася пахуча гречана каша з молоком ситим, і розмови про землю на хвилину урвалися; ложки знову застукали, а коли дівка дістала з миски плівку, то стара така була задоволена з відповіді Коропа, що сказала весело дочці:
— Плівку піймала, хай би... От не знаю, як вас величати?
— Василь Дмитрович, — одказав за Коропа Мартин, і під голосне гудіння джмеля, що бився лапками в шибку напільного вікна, встав із-за столу. Ще раніше встала дівка. Мартин задоволено перехрестився до ікон, стара довго вимовляла вголос молитву «спасибі Богу», дівка тільки тінь хреста на лоба кинула, а за нею — останній — маленький хрестик за циркуль скоріше, аніж подяку Богові, поклав на лоба для звичаю Короп.