— Чужого труда ніхто не цінить, — піддержав розмову математик.
— Ой не цінять, серденя, ніяк не цінять!
До старої підійшла молодша за Устю дочка та пошепки щось казала матері; та ніяково якось усміхалась на її слова, але раптом, видно, погодилася, і, коли Устя внесла глечики з молоком з-під корови до хати та поставила їх на лаву, накриваючи кружками, вона зупинила її жестом руки, казала:
— Пам’ятаєш, Усте, отого спекулянта в жовтих черевиках, що мотузками калоші попідв’язувані були?.. — Вона не ждала відповіді — це була лише коротка передмова. — Приніс він шпильки: англійські, каже, шпильки — ще старого режиму, а дівчатам моїм, бачу, аж підскакують, так хочеться виміняти... Подивилися, шпильки блискучі, новенькі, виміняли — обмахляв він нас, син чортів! За два дні погнулися, повитиралися — дріт і дужка в одній зломилася?!
Дівчата підхопили в одну душу слова материні:
— Казав: «Вік носитимеш, дівчино!» — вимовила пишно Устя. — А та шпилька на другий день зломилася, — і вона дурнувато зареготалась; її менша сестра теж не забула згадати за свою шпильку:
— У мене така була цікава, всі дівчата на вулиці задивлялися: «Де ти таку шпильку достала?» — і... погнулася... Мати нас лаяли-лаяли, — скінчила вона.
Короп уважно вислухав ці жалі, не розуміючи ще гаразд, до чого всі ці шпильки приколото, та раптом чуть не скрикнув: у нього обидві кишені на піджаці було застебнуто справжніми англійськими шпильками!..
Короп зрозумів... Він розстебнув ліву кишеню, висмикнув з неї англійську шпильку і подав її молодшій дочці. Дівчина простягла вже руку, та стара, більше для годиться, запротестувала:
— Що ви, хіба їм шпильки в моді...
— Це мій подарунок дівчатам, — сказав Короп, висмикуючи з правої кишені другу шпильку, і поклав її поруч з циркулем на столі.
— Спасибі, спасибі... Ой які ж славні шпильки, Усте! — Сказала нарешті мати дочкам. Подержавши в руках шпильку, додала: — Подякуйте Василю Дмитровичу за шпильки, та налий їм молока стакан: ми отак молоком більше перебиваємось, бо такий скрут — ніколи ще такого не було...
— ...То право на Бистрівщину наше по планах? — запитала вона Коропа, коли той допивав уже другу склянку гарячого, з піною на вінцях, молока.
— Тут, бабо, навіть без астролябії видно: ваше... Циркуль показує межу на верби, і приговор про це говорить...
— Були колись верби, а тепер — пеньки: на пеньках тая межа...
— На пеньках, ясно, — погодився математик і, поважно загорнувши циркуля у білу тонку полотнину, що її дала стара, сховав його до кишені.
Вирядили Мазуни аж за ворота Коропа. Стара казала йому, що такий він хороший та розумний чоловік, і дочка в неї Устя — найкраща на всі Стайки хазяйка; Мартин згадав за лінію, яку визначив циркулем математик, і просив, щоб той не забув записати ту лінію до планів його, Мартина Мазуненка, землі...
Короп обіцяв записати; він дякував старій за все — за повну торбу, де лежала тепер ціла ще сива паляничка, за узвар, якого вкинула Устя до торби, за сало...
І всі Мазуни були задоволені, що він, Короп, без ніякої стрілябії так правильно межу визначив, раяли йому:
— Ідіть на село, просто до Марусиків — там теж треба землю переміряти, бо просто ріжуться люди!..
Короп ще раз подякував і пішов не селом, а поза селом, бо славу його, як землеміра, рознесли у всі кінці села Мазунові дочки...
— До нас землемір з циркулем приїздив, і батько план показували, а він каже: «Земля на Бистрівщині ваша, межа по пеньках, і дядько не по закону забирає у вас Бистрівщину...»
Люди цікавилися землеміром, а брат Мартинів, Петро Мазун, казав на все це зозла:
— Циркуля привіз? Виміряти дідівщину захотілося? Хай ото вийде на поле — втоплю обох! — і лаявся люто.
...Сонце на заході черкає щолопок гори. Короп біжить стайківськими полями: десь надходить буря, і за рікою, куди поспішає до сусіднього села математик, грізно гримить-нахваляється грім...
Він іде... Вітер вириває з пилу великі краплини дощу та кидає їх під ноги, на суху землю...
— Циркуля побачила, і — маєш: «Хороший, розумний, а межа на Бистрівщині, по пеньках», — згадав Короп, перебігаючи кладку через річку, стару Мазунку; зла, задоволена рисочка лягла йому на вуста — не засміявся, а, підхоплений вітром, побіг сухою стежкою далі...