І звідки йому такі дикі мислі, з обуренням подумав Трохименко.
Йому навіть смішно стало, що в нього зринула така думка.
Зразковий червоноармієць з прикордонного корпусу, вій прекрасно знав, що гукнути на такій відповідальній варті, як його варта, міг би лише божевільний. Сам сміявся з вигадки своєї й жартома приказував:
— Косіть, вуйку, на здоров'я… Косіть собі з ланом-богом!..
Дивився пильно на соромливі кущі червоної шелюги, на молодий очерет понад берегами Збруча, на сиві жита далекі — скрізь оглянув до дрібниць свою дільницю. Але навкруги — особлива, урочиста якась тиша.
Аж дивувався: в чому річ? Сьогодні ж повинні приїхати над Збруч гарцежи польські, так принаймні казав Трохименкові начальник застави. Більше того, начальник застави передав, як йому — Трохименкові — слід поводитися з тими гарцежами чваньковитими, коли вони будуть шипіти над рікою свої прокльони Україні.
— Не зважай… Хай собі побавляться у непереможну націю, а ти — пильнуй варти. От і все.
І Трохименко з великою цікавістю чекав на гарцежів, адже з ними завжди наїздить багато вельможного панства, — а тоді така весела варта, як ніколи!
Він уже не раз бачив тут, на українсько-польському кордоні, випещених панків з панянками — о, то все біла кість наїздить над Збруч!
Вони завжди ловлять очима далекі вежі Кам'янця-Подільського… Трохименко знає: вони довго стоятимуть над берегом Збруча, тихо заводитимуть свої пісні і будуть співати їх урочисто, з блискучими очима; жовнір польський буде ласкаво, винувато усміхатися, раз у раз підбігатиме від однієї групи до другої, і, заклопотаний, він показуватиме рукою на прикордонний стовп з молотом і серпом…
— Дивіться, пани ласкаві, дивіться… Більшовицький стовп.
— Кордон, панно…
Елегантні панни й пані, зачаровані краєвидом, мовчки дивитимуться на золоті подільські пшениці, мрійно зводитимуть очі на білий Хотин, затканий зеленими берегами, і, невідомо з чого саме незадоволені, вони підійдуть аж до берега Збруч-річки, щоб востаннє — на прощання — кинути якийсь проклін дикій, варварській країні-сусідці.
Трохименко опустив бінокля. Не видно тобі й поганенького гарцежа, ніде й нікого… Хвилястий степ, сонце.
Вартовий жовнір видивлявся в люстерко; з нудьги, видно, спробував видавити на носі угра, але й він несподівано заховав люстерко до кишені й солодко, примружуючи по-котячому очі, позіхнув.
На степу, вимахуючи розгонисто косою, ручка за ручкою, косив вуйко, схожий здалеку на лелеку.
— Шарх, шарх… — долітали іноді дзвінкі звуки коси.
— Ет, чорт з ними: приїдуть — добре, не приїдуть — ще краще… — міркує Трохименко, згадавши гарцежів з панянками.
Гарцежи польські, як говорив йому начальник застави, досвідчені і добре вправні шпигуни… Так, треба мати метке око, гав ловити тут не доводиться, бо це люди такі, що самого бога взують і роззують: солідні люди, хоч і молоді! А спеціалізуються, мовляв, гарцежи над Збручем… Отже, вартуй пильніше!
Начальник застави — низенький, чорноокий Калінкін — запевняв Трохименка, що гарцежи повинні бути сьогодні обов'язково — такі є точні інформації…
І — маєш: сонце давно вже звернуло з обід; Трохименкові надокучило раз у раз, коли з'явиться на обрії якась точка, детально обсервувати її в бінокля, гарцежів — згорять вони — нема та й нема!
Вуйко встиг давно вже пообідати свій немудрий обід, відпочив трохи й косу підклепав… Він уже знову кладе покоси ручка за ручкою.
— Виходить, помилився товариш Калінкін, — вирішує остаточно Трохименко.
Він бере до рук рурку телефону — подзвонити й запитати Калінкіна: чи приїдуть сьогодні гарцежи, чи ні?..
«Ще на догану наскочу, — сам собі розраював, — на чорта вони мені здалися? Та й запитувати телефоном незручно, хіба це така надзвичайна подія?..»
У вуха червоноармійцеві голосною луною врізається дзвінкий дитячий голос:
— Ачу! Коли ти сі вгамуєш? Де ото ти вирядилася, моя пані ласкава? Чого тобі там треба?..
Зацікавлений, Трохименко сторожко повертає голову назад, на дитячий голос.
Перед очима йому — праворуч — стіною стоять пшениці, а ліворуч, недалеко села, стайками і журавлиними ключами — копи…
Возовиці ще немає, отож копи стоять з гордо піднесеними шапками — пишні, як ті шишки на весіллі; над ними тремтять незримі золоті струни — дзвенить ланом тонка мелодія, а копи, ніби зачаровані з музики степової, то хмарніють, то міняться на сонці щирим золотом.
І тільки край дороги, на стародавньому козацькому окопі, хтось порушив уже спокій і гармонію кіп: там вивершували важкими снопами першого воза.