— Сашко, дивись, раз, два... О, зараз не капа — дзюрчить!
— Химко, чого це воно дзюрчить?
— Мені холод-но-о, — плаче Сашко.
Химка, білявенька дівчинка, заспокоює маленького брата і сумно проказує:
— Дзюрчить? Нічого, Сашо, батько залагодять дірку... холодно — нехай протопимо грубу...
До хати ввійшла бліда довгобраза жінка.
— Ось і мати; а ти плакав, дурень...
З-за комина почувся якийсь пискливий голос:
— Я їсти хо-чу-у... Не дають їсти... лежу...
— Господи! Подай їм, Химко, картоплю!
— Давала — не хоче: вона, мабуть, мамо, хвора, бо така гаряча-гаряча.
Мати журливо-безнадійно глянула на образи.
— За що ми мучимось? Багаті самогоном заливаються, а ми з голоду пухнемо... Голий грабить, палить: хай грабить!..
Рішуче підвелась:
— Улясю, дочко моя хороша! Що в тебе болить, голубко...
Не доказала і залилась дрібними, як горох, сльозами...
Діти й собі зайшлися плакати.
Химка зціпила рученята, схилилась на стіл і гірко-гірко заплакала; Сашко ж злякано поглядав то на матір, то на покуття, на образ св. Миколи, уквітчаного польовими васильками, і хлипав.
А Уляся з гарячки шептала:
— Картопля... надоїло... всігда картопля...
— Дядько Корній ідуть...
— Чого це він з роботи?..
Стукнули двері:
— Драстуйте. Плачете: воно всігда так — біда біду кличе... Там, на пасбурах, з Михайлом нещастя, тут Уляся...
— В больниці?!
...Штурмі на цукроварні одбило пальці.
Закам’яніли постаті на стінах; в хаті запанували тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось у сім’ю Штурми...
1920
Сходка
Обіди. Сонце ллє електрику на обшарпані оселі села Шубовки. Червоно-жовті плями його змішуються з порухом шляху і, здається, занадто старанно одбивають у собі найтонші дрібнички улиці...
О зелений-зелений спориш, потріскана кора верб, сміття...
І все це присипане подорожнім пилом.
Іде возовиця сіна: помалу, похитуючись, скриплять вози, хтось хрипло гейкає на воли, покрикує на дітвору, а курява, розвішана на тинах, як сіре-сіре полотно, котиться слідом клубком, спинається на горбах у стовпи і — тільки іноді випливе норцем з пилюги якась селянська дитина, гукне — і далі знов селом — сіре полотно...
— Петро, скидай же сіно — да на сход!
— Чуєш?!
— Га?
— Га?!
— Виходь на сходку!
Десятник, обсотаний сірим полотном, побіг далі.
Петро ж кивнув головою — знак згоди, а його пузата конячка затупала жвавіше: ударив по жижках...
Поїхали.
— Хто скликає? — сердито гукнув Кисіль. — Чорт його вказив би... Тут ройка треба поймать, а його мордує...
— Більшовики.
— Ум... Чорти червоні приїхали? — Кисіль злісно плюнув і пішов до зборні...
Сходка клекотіла...
— Наша програма, брати, більшовицька каже, що розкладку повинні платить тільки багаті. Це — закон. Та й з чого бідний заплатить?
— Правильно, товаришу!
— Кого ж, товаришу, щитать багатим?
— Того, хто має більше трьох десятин.
— Киселі, Тарани, Гордійчуки — от з кого будуть дубасить, а ми, Антон, сірі... Ха-ха-ха!..
— Підтягни очкурню, діду Кисіль!
— Чорте до те, синенько цвіте...
Довго і гарно балакав промовець. Нарешті спинився, запитав: якою ж стежкою нам іти до кращого життя? За що йде боротьба?
— За волю і життя. Правдивий шлях, товариші, — шлях боротьби... Оце наш шлях.
Петро Цюпка крутнув головою: у його родилась думка, родився шматочок власного життя, такий сіро-жорстокий в своїй основі, що Цюпка чуть не крикнув: «Солодко, брат!»
...Дуже просте діло: у Цюпки немає двадцяти процентів трудоспособності! Пішли на завод пана Чорткова!
...Так, так. Кров маленькими струмочками стікала по бороді на груди, я лежав непритомний, а щось сміялось у пасах машини:
— Солодкий сахар... ха-ха...
Почувся гудок, і вони пішли робить: хіба що?
— В Цюпки нема двадцяти процентів? Наплювать.
Цюпка підвівсь і рішуче підійшов до столу. Руки його трусились, очі блищали завзятістю, і тільки одно ухо під сонцем зашарілось, як у школяра.
— Я... — почав Цюпка, — до стежки... Да. Забастовщик з дев’ятсот п’ятого года і говорю: в ушах у нас ще й досі дзвонять панські казочки, а кругом, як казав оцей товариш, рабство. Подивіться, батьки, на дітей: багато їх, правда, багато?
— Ми мучимось — нічого, але яка доля наших дітей через десять — п’ятнадцять год?
— Вічні наймити!
— Сини Киселів студенти, а ми їхні молотники?
Цюпка люто, з болем втопив очі в Киселя.