І Трохименко ще з більшою пильністю стежить за найменшим рухом Минки й жовніра.
Зелена каска з одноголовим білим орлом над лобом хитнулася на стежці раз-другий — польський жовнір, удаючи, ніби його зовсім не цікавить крик над рікою, ступив декілька кроків до берега: дивився на більшовицьку свиню.
Ні, Трохименко не буде й собі підводитися на ноги, як то зробив жовнір: навіщо йому викривати свою замасковану засідку?
Він певний, Минка незабаром вижене з води свиню; хтось надійде, може, допомогти їй, а не треба — заради такої дрібниці — турбувати телефоном Калінкіна… Шпигувати ж на користь панів поляків Минка, на його думку, ніколи не буде… Та й уговорити її на такий злочин не так уже легко.
А тим часом задоволена, очевидно, з теплої води й затишку свиня й не збиралася рушати звідти з доброї волі; повертаючи к сонцю то один бік, то другий на мілкому дні Збруча, вона зовсім забула за Минчину владу над собою; більше того, шукаючи глибшого місця, вона лягла лівим боком на території кордону польського — підсунулася аж під самий берег.
Дивилася із свого логва задоволеними очима на Минку, на поросята, що пацюками бігали край гаврилівського берега, й рішуче не хотіла вилазити з води.
Коли Минка помітила, що свиня от-от порушить кордон, — знала з розмов: половина Збруча наша, а друга — польська, тоді ще більше заметушилася на березі. Вона голосно розплакалася; крізь сльози, змішані на обличчі з пилюгою, говорила до свині ніжні-ніжні слова, як та мати непосидющій і неслухняній дитині:
— Пацінька, паця, паця… Вилазь уже, годі… Вилазь, чого тобі там?..
Свиня ж нерухомо, затаївши з насолоди дух, лежить у воді як мертва, тільки вона вряди-годи пирхкає від задоволення. По воді розходяться кола, й тремтить очерет.
Тоді Минка підбирає руками спідничину, міцніше стискає в руці свого ціпка й рішуче сплигує у воду; тихо підкрадаючись, вона підходить до свині з лівого боку: Минка — на глибокому, спідничина мокне їй у воді, ноги тремтять, але вона ступає так обережно, з особливим мисливським завзяттям — не зважати на перешкоди; очі — сині, ніби вкраплені з небесної емалі — світяться Минці гнівом, вона вся тремтить у воді, а все ж підводить руку з ціпком і, закусивши капризно нижню губу, б'є ним з усієї сили по воді… Летять бризки, заливають Минці очі. Вона нашвидку витирає рукавом забризкане обличчя, хватає рукою вимитий з берега корінь і, зірвавшись, спорсає у воду.
Свиня злякано підкидає голову, схоплюється на ноги, оторопіло дивиться на Минку, хвилина — і вона вискакує на територію польської держави.
— Ой, мамо… Ой, боже мій… Де йдеш, скажена? — кричить не своїм голосом перелякана Минка.
— От історія! — вдруге говорить сам до себе Трохименко. — Таки матиму догану, як пить дати — матиму…
І він ще пильніше вдивляється, що там діється — по тім боці Збруча — з Минкою. Адже вона, як не смішно, порушила кордон двох країн…
Польський жовнір, видно Трохименкові, поправив на плечі рушницю й так само, як і він, червоноармієць, мовчки стежить за боротьбою Минки.
Польський жовнір знімає з плеча рушницю, підсмикується, вирівнюється — враження, ніби він збирається рушати до Минки.
Червоноармієць, щоб краще йому бачити, знову підсовує собі бінокля. Він здивований: жовнір буде заарештовувати Минку на польській території?
Адже він добре бачив, як вона — бідна дівчина — гейкалася з тією божевільною свинею. Як, нарешті, примушена була порушити лінію кордону… Хіба в нього не людське серце?
Жовнір підходить близько Минки і голосно, щоб чути було, видно, голос його й на території Радянської України, гукає.
— Чого, дурна, вовтузишся з нею? Бий її — прокляту — між вуха! — суворо, по-діловому дає він пораду Минці.
— Справедливо, — піддакує на жовнірові слова Трохименко. — По-людському, без хамства…
І він з невисловленою радістю і вдячністю дивиться на струнку, добре вишколену військову виправку білявого жовніра.
А Минка, не зрозумівши польської вимови, хоч жовнір і говорив до неї по-українському, розплакалася з переляку ще голосніше. Вона била свиню ціпком з усієї сили, гукала й благала її, проте — перелякана й розгублена — дівчина не мала вже снаги нагнати тварину на мілке місце.
І свиня, ніби на зло Минці, крутилася поміж кущів шелюга і все бігла понад берегом ріки далі й далі…
На гармидер над Збручем зацікавлено підвів голову вуйко. Він дійшов уже на своєму півморгові останньої ручки і, спершись на кісся, пильно стежив старечими очима: пан жовнір, дівчинка з Великої України і свиня покарбована, що за нею гасає плачучи дівчинка, — зацікавили вуйка надзвичайно.