— Ой, панночко-голубочко, я ж не винувата… Я ж її не пускала… — кричить розпатлана Минка.
Вона падає на коліна і, маленька на землі, як ховрах під кущем шелюги, ковтає сльози і слова.
Панна мовчки б'є стеком коня на всю руку й женеться вздовж берега за покарбованою свинею… Минка з жахом дивиться з-під куща шелюги, а загледівши копита коня над свинею, вона зривається на ноги, біжить і кричить не своїм голосом, ніби вона мати свині тій:
— Ой, панночко-голубочко, не вбивайте її… Вуйка Юхима свиня, — захлинаючись сльозами, голосить Минка.
Трохименко голосно лається, брудно, милуючи в лайці панів і підпанків. Бінокль тремтить у його руці… А серце стукало йому так, як стукаю під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.
Він міниться на обличчі; лайка більше не зривається йому з вуст, мовчки, прикусивши губу до крові, він втопив очі в одну точку — на панну… Не треба йому бінокля, він своїми очима хоче спостерігати все до кінця!
— Хами, пся крев! — голосно кричить панна, наздогнавши конем свиню.
Мить якась, і кінь з розгону розпанахав копитом черево свині; він висмикнув скривавлений копит з тельбухів тварини і, крутнувши головою, поставив піднесену ногу на ситу, зелену траву…
Свиня в агонії дико кричала і все підводила писка під кущ верболозу, бо сонце заливало їй очі.
— Так… Так, — механічно повторював Трохименко.
Панна повернула коня назустріч Минці, наздогнала її над берегом Збруча.
— Довго пам'ятатимеш, хлопко…
Минка більше не кричала й не благала; заплутавшись у високій траві, вона тихо пищала захриплим голосом, як мишеня…
Панна вдарила коня стеком між вуха й пустила його на Минку; кінь, оступився, вдруге став на дибки, а вона смикнула йому до крові вудила, — тоді він подався грудьми наперед і на всю силу, як і свиню, звалив ударом копита Минку. Тиха, як шелест зжатої пшениці, була смерть Минки.
— Пані, я не дозволю… Що ви робите? — гукнув переляканий жовнір. — Це — злочин, це…
Але його слів не чув уже Трохименко.
врізалися Трохименкові слова з якоїсь пісні невідомої. І серце йому стукало так, як воно стукало під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.
— Я тобі, курво, покажу, як стріляють хлопи… — шептав він, підсовуючи рукою рушницю.
Тоді, вдруге за сьогодні, взяв він на мушку за всіма законами техніки військової; перед очима Трохименкові, десь у траві, лежала з розломленим хребтом Минка — маленька, як ховрах під кущем шелюги, а він пильно, вимірюючи на метке око віддаль, не спускав з очей панну на коні.
Куля дзвінко заспівала через Збруч-ріку знайому Трохименкові пісню: вйо-о-о, вйо-о-о… Цюв-у-у…
Він бачить: панна підскочила на сідлі й випорснула ногами з стремена; кінь, прищуливши вуха, зірвав копитами пилюгу й помчав у поле. А панна, впустивши від пострілу стека, ніби намагалася мертвою рукою закрити на своєму лобі маленьку чорну цятку, що з неї стікала кров…
…До Трохименка, розмахуючи браунінгом, біг стурбований Калінкін.
Коли він підбігав уже близько варти, Трохименко підвівся і стояв з рушницею так, як повинен стояти за всіма правилами й законами вартовий.
Калінкін розводив руками, вимахував браунінгом і все докоряв чимось Трохименкові…
— Хай буде кара, хай суд військовий, — махнув у відповідь рукою Трохименко. — Серце в мене таке, товаришу Калінкін… — тихо додав він.
На постріл з кінця в кінець кордону, ріки, випускали на сполох кулі вгору. Вогненні лінії — по обидва боки Збруча — порушили спокій і стародавньої ріки, і кіп, і сивого жита далекого, що заткало аж ген-ген, на козацькому окопі, вуйка старого, схожого на лелеку.
1931
Змовини
Першу звістку привіз із ярмарку Петро Рудик.
Він летів змиленими кіньми, як зміями: безмилосердно — удар за ударом — Рудик шльогав коні лозиною і гукав:
— Лети мені, кров чортова, як з лука!
Руки вклякали йому, — тоді схилявся в якомусь розпачі головою аж до полудрабка на возі — от-от стукне головою об віз... Вимовляв слова з мукою в голосі:
— Ех, коні мої, сивогриві коні!
Рудик підвів голову. Перед його очима на всю прить мчали коні, вигнувши блискучі хребти; йому навіть здалося, ніби коні виводять якогось шаленого танця, ритмічно лупаючи копитами підмерзлу землю... Далеко — у білих латках снігу — чорніє степ.