А дорога — двома чорними коліями — летить назустріч неймовірно швидко: село виринає з придолинка раз у раз ближче. На греблі замайоріли верби, сірими павуками виткнулися на горбах вітряки, а за горбами — домівка Рудикова.
— Усе, тепер усе пропало, — промовив упівголоса Рудик.
Невимовний жаль застиг йому на скам’янілому обличчі так, що годі було змалювати його, обличчя те...
— Кінець, — прошепотів Рудик. — Кінець...
Захекані коні стишили ходу — бігли риссю, — тоді господар смикнув віжки і зовсім зупинив коні. Він зліз із воза, випостався і повагом, як то годиться хазяїнові, став поруч коней.
У борозного коня блищав на здуховині піт: кінь важко дихав і пирхав.
«Дурний. Зовсім загнав коні», — промайнула Рудикові думка, але він махнув у просторінь рукою, ніби рубнув зозла.
— Мені коні жаль?
Злоба судомила Рудикові обличчя; він скривив рота і зайшовся сміхом. Глузуючи, переконував когось невідомого:
— А наші дурні сівалки та січкарні купують — все, бач, багатіють. А виходить — смерть прийшла... Розумніші давно вже спродуються до цурки... Волів рубають, щоб чорту нетрудженому не дісталися, а ми — багатіємо!.. Своїм салом колеса комуні підмазуємо: сідай на воза та й поганяй! Багачі — по три на копійку.
Рудик, упершись в голоблю воза, застиг; мислі, одна одну переганяючи, завихрили йому в голові, як ніколи до того: не встигне яскраво промайнути одна думка, а друга вже підхоплює першу, вивершує кінець — а далі зринає третя — ще яскравіша... Мислі, здається Рудикові, вихрять, шпиляться, а неспроможні зарадити горю.
— Так... Востаннє, мабуть, їду з базару? — тихо запитав він коні. І повагом, увігнувши голову в плечі, рушив назад до воза. Лозину переломив і кинув серед дороги. Коні торкнув віжками й попустив до села тихою ходою.
Злоба не сходила йому з обличчя — не вгамовувався. Все переконував когось невідомого:
— Сидять на хуторах, мов ті кроти сліпі. А воно все, виходить, справдилося; грабували панське — ми раділи нишком... Не стало панського, — голота ненажерна нас за горло взяла: «Давай, мовляв, зайву землю, давай реманент, худобу...»
Базар аж клекотить: огирі хазяйські стоять рядами, як намальовані, — не купиш, хоч подивишся! А мені, дурню старому, коні жаль!.. Люди дочок заміж за харпаків змовляють, щоб багатство втримати, а мені коні в голові?!
«...У вас, Петре, Наталка як королівна», — спливли в Рудиковій пам’яті чиїсь солодкі слова.
Рудик ударив коні по стегнах віжками, а сам схилив заклопотану голову аж на груди; чорний, приношений кожух охляп, звисав на його кремезному й дужому тулубі. А злоба й журба вчорнили йому обличчя: сидів на возі розлютований, лаявся, не зважав на слова:
— Голоті колектив — як висівки гарячі до болячки! На руку ковінька. Підуть, підуть, гади! Заради хліба шматка робитимуть... А ще коли помажуть той шматок — в долоні плескатимуть, дякуватимуть!.. Підуть.
«...У вас, Петре, Наталка як та королівна», — вдруге спливли чиїсь солодкі слова.
Намагався пригадати, хто говорив йому слова ці. Ні, не пам’ятає... А знає твердо, що хтось у свати набивався.
І в Рудика мимоволі зажевріла — єдина над усі — думка: вимальовував собі в пам’яті, образ за образом, усіх парубків, що їх знав був на селі; були між ними, на думку Рудикову, хороші, путні хлопці — на зріст, на силу, на вдачу, та й на вроду — дарма що вбогі... За багачів парубків Петро Рудик навіть не думав: хіба вони спроможні тепер зарадити його горю?
Він трьох синів — найзаможніших батьків на селі — поруч дочки своєї поставив: усі вони, коли до Рудикового багатства рівняти, з руками Наталку вирвуть... А найбільше Рудикові до серця Михайло Шовкуненків.
«Та що з того, — подумав Рудик, — як йому, козакові, самому батька рідного доводиться зрікатися, щоб на інженера довчитися?.. Не потрібна моя Наталка Шовкуненкові. Студент!..»
Він твердо, категорично вирішив, що найкраще йому обирати собі зятя з-поміж убогих.
«Адже й з убогого, — подумав хитро Рудик, — можна буде доброго хазяїна викохати...»
Тоді бадьоріше підвів голову; підсмикнув кожуха й весело гукнув на коні:
— Ану, дріботи, сивогриві!
Коні легко, ледве доторкаючись копитами землі, помчали Рудикового воза вздовж селом.
Він їхав селом, як мертвий: склепивши очі, не підводив голови, не здоровкався до людей... Люди тінями миготіли йому в очах; деякі — ясно бачив — запобігливо вклонялися, інші ж одверталися — намагалися не помічати, — а багато було таких, що перші сподівалися на привітання Рудикове.
Не доїжджаючи зборні, Рудик побачив у гурті парубків Юхима Скрекотня. Його легко було впізнати з однієї шапки: гостроверха якась, облямована по краях товстим полотном, що вилискувалося від лепу, — шапка здалеку кидалася в очі й кожному говорила ніби: це Юхим Скрекотень...