«Нужда, а не чоловік! Купу дітей за свій вік наплодив», — подумав Рудик.
Скрекотень тримав у руці якийсь шматок мотузки.
Коли Рудикові коні стишили коло зборні ходу, Юхим Скрекотень вийшов з гурту хлопців і стояв собі недалеко дороги. Парубки реготали й заливалися сміхом.
— Дядьку Петре, спиніть на хвилину коні, — гукнув Скрекотень. Парубки ще голосніше пирхнули зо сміху.
Рудик зупинив. Тоді Скрекотень склав удвоє з мотузки петлю, накинув собі на шию, затяг її, кумедно якось смикнувши за один кінець... Запитав голосно:
— Бачили? Це я на куркулів таку видумав!..
— Дурень ти! — рубнув з обуренням Рудик.
Він хотів вилаяти Скрекотня останніми словами, змішати його з болотом — тут-таки, на вигоні, прилюдно... Проте переміг свої чуття: не насмілився вилаяти.
Дітвора, підбадьорена Скрекотнем, бігла навперейми Рудикового воза, заглядала Рудикові в очі й голосно приспівувала:
Рудик метко лапнув на возі батога. Не було... Жаль який! Він ніколи не брав батога до своїх коней.
«Останнє стерво насміхається. Докотилася чума й нашого берега! Кінець тепер... Голота розметає нас, як ризи Христові...»
У мислях Рудикових — він це твердо вирішив — був єдиний порятунок: Наталчині змовини.
Тоді вдруге вимальовував собі в пам’яті, образ за образом, усіх парубків, що їх знав був на селі... Шукав собі зятя з-поміж убогих.
...Недалеко свого подвір’я, за п’ять-шість хат, Рудик перепинив коні: назустріч йому переходив дорогу Оксентій Кашуба.
«Птиця летить», — усміхнувся Рудик.
Справді, Кашуба схожий був з обличчя на якусь дику птицю, яку годі було пригадати! Зріст мав низенький, миршавий, — негармонійно якось збудований був Кашуба.
— Хазяйнуємо? — жартома поспитав його Рудик, спиняючи коні.
— Ке там хазяйство, свате! То ви, бачу, по ярмарках гасаєте... Здрастуйте, — і Кашуба по-дружньому, підсунувши шапку на лоба, подав Рудикові свою довгу, схожу в долонях на маленького ковша, руку.
Сердечно привітавшись, давні приятелі хвилину стояли мовчки — вони звикли розуміти один одного з півслова.
Правда, Кашуба здивований був, що Рудик загнав так коні — вони взялися милом, трусилися й парували.
«Петро ж не любить їздить так кіньми», — подумав він, але й слова не сказав про це.
У Кашуби на мислі зовсім інше... Ярмарок, зрозуміла річ, його цікавить надзвичайно: чи поцінна тепер худоба, чи правда тому, що спродуються люди, а коли спродуються, то які ціни на свині? Кашубі треба до зарізу купити пару добрих підсвинків.
А є ще в Оксентія найголовніша справа — спитати Петра Рудика за Наталку. Кашубиха день у день нагадує: «Спитай...» Хочеться їй висватати за невістку Наталку Рудикову.
Кашубиха декілька раз уже вихваляла дівку перед людьми, щоб похвала та до батьків докотилася, а Рудики на це — ні слова. А кращої ж пари, на думку Кашубів, не знайти Рудикам. Бо недурно ж сказано: «Чешися кінь з конем, віл з волом...»
Кашуби до дрібниць підраховували свої достатки, рівняючи їх до Рудикових: так, Петро Рудик заможніший з усіх багачів на селі, але й вони — Кашуби — недалеко в ряду від нього. А пасіка кашубівська, всі знають, щоліта червінці на крилах носить!
Коли Кашуби рівняли своє багатство до Рудикового, щоб таки почесався віл з волом, то Оксентій нагадав усій сім’ї, що вони з Петром Рудиком — давні приятелі... Разом парубкували, разом на привоз ходили, чарку колись глибоку пили, а коли не помиляється Оксентій, то одного літа й поженилися: Оксентій після Великодня, а Петро — восени.
«Неговіркий став Рудик... Загордував», — подумав собі Кашуба.
Оксентій Кашуба звик бачити його завжди насмішкуватого, веселого, дотепного й не жалького на слова, а раптом — така велика зміна: обличчя сиво-біле, ніби в п’яного, брови суворо стиснуті, вуста стулені... А на губах, помітив Кашуба, зашерхла в куточках піна.
«Знов, мабуть, наклали облігації», — подумав собі Кашуба. Він перший вирішив порушити мовчанку.
— А я це од вас іду, — промовив, чекаючи почути звичайне запитання: чого, мовляв, ходив?..
Рудик не запитував; ледве усміхнувшись, він хитнув журливо головою.
— Не буде, свате, з нашого пива дива, — сказав. — Не весілля нам справляти, Оксентію...
Далі оглянувся на обидва боки, смикнув Кашубу за рукав, — поставив його собі просто перед ротом, а тоді говорив таємниче, з притиском на кожному реченні... Аж піна йому скакала з рота, так говорив він!