Петро Рудик підвів голову на піч. На каганець звисала білолоба голова онука; хлопець, наляканий хатнім гармидером, ліг рано спати. Петро послухав хвилину: міцно спить онук.
— Ти ж, Христе, накажи завтра хлопцю, щоб не був мені дурний...
...У глупу ніч, хмарну й вітряну, коли на степу ще біліють латки снігу, Петро Рудик вирядив за ворота дочку й невістку. Мішки на возі укрив брезентом з віялки, туго перев’язав їх навхрест, зверху наклав пахучого лугового сіна ще й батога Наталці дав... А сам, — скільки їздив, пам’ятає, — ніколи не брав батога на свої коні!
Коні, легко доторкаючись копитами землі, помчали Рудикового воза степовою дорогою.
Христя стояла поруч Петра і все смикала його за рукав, щоб ішов у хату... Пора вже спати...
Петро провів жінку до ґанку й звелів їй укладатися спати. Вона знемоглася за ніч, хай спить собі... А йому, Петрові, треба посидіти трохи на ґанку, бо так чогось розболілась йому голова, що біль той аж у скивиці коле.
— Гаси каганець і лягай собі...
Рудик не спам’ятався, як заснув. Закрив повіки очей, схилився на ґанку на стовпця і спав, здавалося, міцно-міцно. У вуха Петрові підсвистував вітер, тоді відкотив коміра: зробив собі затишок.
...Здалеку десь, у глибині яру, ясно чув, гриміла весільна музика... Це йде його, Петра Рудика, весільний поїзд. Сивогриві коні мчать Наталку на Козленків хутір...
— І чого він, дурний, б’є пужалном коні, — питається у возниці Рудик, — коли коні летять, як змії?..
Степом курява, степом гук і крик.
Христя ввижається — стоїть з іконами на воротях; на ній сяє жовтогарячий корсет, плисом чорним облямований. Вона з докором дивиться у вічі Петрові — не радіє з весілля... А бубон гуде вже близько воріт, на всі голоси виводять пісні весільні дружки й свахи — дорогу молодому до тещі приспівують.
І раптом, ніби струна на скрипці урвалася, замовкли коло воріт музики.
— Усі чекають на материне й батькове благословення, — чує Рудик невідомий голос.
Він шукає у натовпі Мелашку... Дивується: Мелашка не товпиться коло воріт, а стоїть — у благенькій кофті — далеко на моріжку, на зеленій, мов рута, траві... Рудик посміхається до вдови...
— На змовини не хотіла стати, а весілля справляє, — стиха каже він Христі.
Степом курява, степом гук і крик:
— Несуть! Несуть! — З усіх ніг біжать вподовж вулиці діти: попереду білолобий онук найпрудкіше...
— До нас, діду!
І далеко майорить Рудикові під ясним сонцем корогва з покрасою. Він пильно вдивляється на дорогу — чує, лопотить під вітром корогва.
А з боку корогви, аж дивує Рудик, виступає Скрекотень... Не розуміє Рудик, хто його, ворога, запросив на весілля?
Примруживши очі, він пильно вдивляється на дорогу: вітер і курява... Музики, з цимбалів забринівши, знову заграли весільної.
А Скрекотень, розмахуючи мотузкою в руці, стоїть під ворітьми — недалеко Рудика — і підтанцьовує...
Покраса червона лопотить над головою Мелашки, Рудик сміється.
— Прийшли на весілля незаможники...
Тоді простягає руку і голосно, щоб усі чули й знали, кричить:
— Пожалуйте, господа невозможні! Прошу...
Струснувшись усім тілом, Рудик кидається зо сну. Підводиться, виходить на подвір’я й довго стоїть непорушно, ніби з каменю тесаний...
Вітряк більше не гергає — не меле; з гори — видно Рудикові — сходить униз наймит; запорошений мукою, він чітко вимальовується серед голого дерева в саду. Чути важку ходу його.
Петро Рудик прислухається: на селі все ще валують собаки, і вітер заносить у вуха Рудикові глухе й далеке: гав, гав, гав-уй...
1930
Гармонія
Вони пили кров із серця селянинового і мозок з його голови.
— Я, мамо, раз вам сказав, а не сто повторятиму: чорти хай ходять у молотники, а я не піду!
— Не черкай, сину, а послухай моєї ради...
Але Гандзючиха не встигла закінчити своєї поради синові: він так грюкнув хатніми дверима, так скригнув на порозі зубами, що від того грюкоту та скреготу, здалося їй, аж миски підскочили й задзвонили на прилавку... А горня з-під каші на волосину не впало на долівку.
— Святий дух при хаті... — здвигнувши плечима, промовила стурбована мати. — Що з ним діється?
Розвівши чорні, ніби покроплені землею і потріскані від сонця руки, Гандзючиха застигла над посудом; тримала в руці віхоть із соломи, а правою підхопила горня, що от-от мало скотитися додолу. Вона запеклася з поведінки синової так, що й за роботу забула.
— Діти, діти, — шепотіли її вуста. — Хіба я, сину, зла тобі бажаю? — намагалася вголос говорити Гандзючиха. Спам’яталася: до кого вона говорить? До стін німих чи до посуду? Ні, краще замовкнути, краще серцем переболіти їй, як розпочинати колотнечу з дітьми! Вона знає: розридається з жалю та горя на всю хату, а тоді так щемітиме під грудьми, що звестися з полу важко...