І, схлипуючи, не вгамовувалася, говорила далі:
— Еге, коли зачеркав уже в хаті, — не жди, мамо, добра!
У мислях докоряла синові його ж таки словами:
«Добре. Не хочеться тобі йти в молотники, посміху людського, кажеш, боїшся, а хіба тебе посміх хлібом годує, що ти його злякався?.. Та ще під такий час...»
Стуманілими очима обвела по хаті: сама вона в хаті, як палець той.
«Правда твоя: краще в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти... Хіба я не знаю, діти, який важкий той хліб? Знаю. Руки мліли мені на чужій роботі... Аж кров з-за нігтів виступала, так важко робила я! А ти ще докоряєш: «Краще в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти!»
Важко сіла на лаву; журливо схилила долу високе, покарбоване зморшками чоло: глибоко-глибоко замислилася над словами свого найстаршого сина Василя.
Троє дітей викохала вона на своїх злиднях... І ніколи не нарікала, нікого не попрікала. Тільки жаль якийсь на серці жевріє: з пучок своїх вигодувала діти, а тепер так виходить, що то вона трьох наймитів людських викохала і на те тільки вигодувала, щоб якийсь чорт висмоктував з них усе — і здоров’я, і розум, і радощі... Отак, як у тій старій пісні співають: «Не турбуйся ж ти, наша матінко, нами: як підростуть крильця, то розлетимося й самі...»
Не зазнали її діти ані радощів, ані розкошів тих. Де там: хліб змалечку недоїдати навчилися, а не встигло на ноги сп’ястися, — запечи його в найми!.. Розлетяться твої діти, мати...
Туга й журба, мов та сажка на пшениці, лягли на материне серце й до дна, здавалося, скаламутили спокій. І верзлося, і з думки не сходило: «Чехи з японцями, — казав їй Василь, розкопали над Байкалом золоті гори...» Отуди б йому поїхати.
— І як він не розуміє, — дивувалася, — що не під таку лиху годину золота шукають?..
А тут — новий клопіт: недавно приїхала до неї дочка Галька: пишна така, що й на мову не здається: сама в тілі гарному, біленька, наче панянка яка, і все перед дзеркалом косу розчісує та все кучері над лобом збиває, щоб такими начосами звисали їй, а до чого воно — начоси ті — не знає Гандзючиха!
Дівка день у день лає якихось більшовиків: вони, каже, примусили панів її тікати десь аж за границю...
«Кровопивці — більшовики ці, — говорить Галька. — Не дають по-людському жити...» А Василь змагається з нею, і гризуться, дурні, день у день обоє, як ті сліпі цуценята!
Дорікає Василь Гальці довгою спідницею, в’їдає на неї за поведінку панську:
«Годі, — каже, — булок поїла, а тепер од чорного хліба ясна болять?»
Отак день у день сперечаються, і ніхто з них не знає, що вона — Гандзючиха — троє ряден уже на хліб заміняла!
А це тільки вчора нового діждали: дві копи жита збили хлопці. Є в неї тепер новий хліб! Зародило цього літа жито так, що давно вже не пам’ятає вона такого урожаю! Прикро трохи Гандзючисі, що не буде в неї ніякого приварку на зиму — не сіяла вона ані проса, ані гречки, ніде було й клаптя забризкати... А в людей такі проса, аж хвилі ходять: квітчасті та волотисті.
Заклопотана, вона забула за поведінку синову, рукою махнула на думи свої невеселі і все човпла коло однієї думки: хліб.
Може-таки хлопці її — Василь з Гришкою — замолотять восени хоч пуд який проса на кашу? Однаково хліб: чи просо, чи гречка, аби було чим борщ заїсти. А чого б хлопцям і не замолотити? Обидва замашні, спритні; свого, бач, жита аж півтори копи за день збили!
Але в пам’яті знову сплили Гандзючисі докірливі Василеві слова:
«Краще, мамо, в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти...»
Запитала вголос, чітко слова проказуючи:
— А що ж ми, сину, їсти будемо?..
Вона підвелася з лави, хвилину стовбичила над посудом, — все ще шепотіли їй вуста, ніби вговоряла сина, — а далі втерла рукавом скупу сльозину й мовчки, вряди-годи схлипуючи, шарувала віхтем чорне горня.
— У молотники радять...
Василь Гандзюк — перший парубок у Піях — сьогодні сам здивувався з того, що йому раптом обридла й надокучила парубоцька гульня. Справді, чого йому йти туди, на ту вулицю? Хтось, може, женихається, маткобожиться коло дівчини, а йому, Гандзюкові, треба рихтувати ціпа!
Вийшов він з хати, позмагавшись з матір’ю, з таким смутком, що ніякою гульнею не розвіяти його.
«Рихтуй ціпа...»
Замислений, Гандзюк нерухомо сидів під яблунею, недалеко своєї клуні, і з тупим болем прислухався до глухого бринькання балабайки.