Десь далеко, на кутку, вирувала сільська вулиця. У вуха Гандзюкові глухо бубонів бубон — враження було таке, ніби виїздили з весільним поїздом придани; бубнові підспівувала, мов та весела приданка напідпитку, балабайка: вона тілілікала тонким голосом і, здавалося, не в силі була заглушити голосні удари бубна:
«Гришка триндикає...» — подумав Гандзюк.
Справді, на Василевій балабайці — усі знали — грав сьогодні найменший брат його — жуплякуватий, завжди хоровитий, але веселий на вдачу хлопець. Гришка — так звали його — грав сьогодні з особливим успіхом: йому пощастило підслухати в солдатів, що стояли були у Піях, декілька нових пісень, вивчити пісні ті, ще й на голос по-солдатському взяти, щоб потім з великою насолодою, як новину, притриндикувати їх на вулиці; а слова він вимовляв, як то й годилося, з тупою старанністю:
Гришці подобалися слова цієї пісні: зрозумілі й до прикладу припасовані, вони аж танцювали на балабайці.
— Хто він такий — Ленін? — цікавився Гришка, але ніхто з хлопців не міг до ладу пояснити.
— Чудаки: генерал, який Денікіна не послухався! — урочисто, з виглядом знайка, сказав один зарічаний парубійко.
— Упертий, видать, коли воює з таким бороданем, як Деніка! — додав хтось.
Гришка навіть спробував уявити собі невідомого Леніна за цією піснею: виходило так, що він їздить звичайним і селянським возом од села до села, підбиває проти Денікіна людей і, заклопотаний війною, зовсім не зважає на прохання Смолярчукового Кирила: гнати Кирилові самогонку чи ні?..
А на Смолярчукові Гришка спинився не випадково: Кирилів Карпо, казали дівчата, записався до війська — у пластуни якісь чи в плаксуни, не добрав Гришка! Чув тільки:
«І мій син із золотими плечами ходитиме!..» — сказала нібито Карпова мати.
— Хай собі пишуться... — міркує знічев’я Гришка.
Він удруге б’є пальцями по струнах, удруге вимовляє слова чужої йому пісні; вимовляє їх баском, по-парубоцькому, особливо підкреслюючи ті рядки, що стосуються самогонки:
— Це, хлопці, наче Кирило Смолярчук біжить за возом та проситься! — вихоплюється із словом Гришка.
Але йому ніхто не відповідає; молода челядь захоплена словами дотепної пісні, пісні, що встигла прославити, як здається парубкам, піївську самогонку... Її — пісню — тільки й співати варто заради цього!
Правда, деякі парубки гоноровито спльовують на землю з таким виглядом, ніби нічого нового Гришка й не співає сьогодні, ніби вони ще кращі пісні чули й знають, — отож нема чого по-дурному вихваляти запозичену з чужого голосу пісню!
Не здивувати піївських парубків піснею. Ніколи!
— Вона під гармонію краще виходить, — говорить хтось недалеко Гришки. — Ну, скажіть, як тоді грати на балабайці, коли людині гармонії хочеться?..
— На гармонії, кажеш, краще?
Усміхаючись, Гришка повертає голову і довго шукає очима того парубка, якому так раптом заманулося гармонії, він вирішив — з усього видно — відрубати парубкові так, щоб раз і назавжди відбити в нього охоту встрявати не в своє діло:
— Гармонія! Ну й сказав, хлопці, наче в церкві не вдержався! Може, тобі ще трирядки забажалося, такої, може, як у Півненкового Данила?.. Чому б не Маруся, якби шанувалася!..
— В’їдливий...
Сміються хлопці з дотепної відповіді; добрим словом згадують Півненкову гармонію, і ніхто, здається, не прислухається вже до слів парубка, коли той намагається огризатися до Гришки: нікому нема до того діла.
Вулиця, захлинувшись парубоцькою піснею, знову гуляє під голосні удари бубна.
Гришка уриває грати.
«Хай краще співають хлопці, — ображено думає він, — як маю триндикати на балабайці...»
Мовчки струснув білявим, обрідним чубом, тихо поклав собі на коліна балабайку і, слухаючи пісні, мимоволі згадав за Півненкову трирядку: гармонія на всі голосники — разом з піснею — заливається в його дитячій уяві... Вона плаче й сміється тут таки, під вербами; захлинається від пісень — сумних і веселих, а він, Гришка, аж очі примружує від такого великого щастя, голови не повертає, щоб не схлюпнути вимріяної насолоди: йому здається, що він от-от черкнеться підборіддям об ріжок гармонії...
— Тю, і малих чорт на вулицю носить! Посунься! — безцеремонно гукає до Гришки якийсь кремезний, вузлуватий парубок з чужого кутка.