Гришка швидко, не змагаючись, одсовується, дає парубкові місце поруч себе. Парубок придивляється до Грищиного обличчя, а пізнавши його, трохи ласкавіше говорить:
— A-а, це ж Василів братуха! Гуляй, малий... Нікого не бійся, гуляй!
— Я не боюся, — тихо одказує Гришка.
Йому приємно, що цей міцний, дужий парубок, згадавши Грищиного брата, не дав йому стусана, а, навпаки, запросив гуляти... Добра в нього рука — Василь!
«Він, — снує свої мислі про брата Гришка, — обіцяв за всяку ціну купити в Півненка його трирядку... Сорок карбованців хоче за неї Півненків Данило!..»
Отоді вже ревтиме й густиме піївська вулиця од захід сонця до світанку!
Парубок з бубном вибиває чотири голосних удари, Гришка підхоплює ті удари тонким «ті-лі-лі» на балабайці, і глухим кутком знову котяться урочисті звуки бубна, ніби нарочито закликають не спати такої зоряної ночі:
— Чого це ваша Галька вулиці цурається? — запитує в Гришки той-таки вузлуватий парубок, що сидить поруч.
«Чого йому треба від мене? — дивується Гришка. — Пристав як та шевська смола!»
І він, залишаючи пальці на струнах, сміливо, як на Гришку, відказує:
— А ти сходи та й поспитай! Чого, мовляв, не зволили вийти?.. А то ще мене замість Гальки пригорнеш під вербами! — навмисне грубіянить, навмисне відповідає так Гришка, щоб додержати піївських звичаїв.
Не чути було парубкового слова; дівчата пирснули сміхом, хлопці тюкнули, зустрічаючи своїх товаришів з іншого кутка, а власник бубна зробив таких три голосних ударів, що на кутку жахнулися зо сну собаки й завалували з кінця в кінець глухої пїївської вулиці.
По-стародавньому гуляла ще піївська вулиця!..
— Сказися ти з бубном своїм! — вилаявся Василь Гандзюк.
Сидів нерухомо під яблунею і пихкав, глибоко затягаючись, цигаркою. У пальцях стримів йому ще великий недокурок, але він раптом погасив його. Бачить Василь: вийшли з хати на ґанок мати; обличчя за гіллям яблуні не видно парубкові, а тільки біліє в сизій темряві рукав материної сорочки; постояли мати, послухали парубоцького тюкання, перехрестилися й тихо пішли назад у хату.
На порозі оглянулися: ще трохи постояли і на зорі подивилися — шукали, видно, молодика... Пішли.
Василеві соромно чомусь стало за хлопців — уперше це з ним так, бо сам любив вихріти й командувати на вулиці. Добре, що не помітила його мати під яблунею, а то знову почали б, мабуть, картати словами та докорами — і за вулицю, і за непослух, і за поведінку дурну його в хаті... Справді, чого йому було скригати зубами, дверима хрьопати?..
Так, мати день у день рають у молотники йти, день у день журять йому голову безхліб’ям, наче він — Василь — сам не бачить, які в них статки?.. Ех, не знають його мати! Зовсім не знають.
Та ще й те сказати: радять йому сховатися від мобілізації.
«Тікай, сину, на степ, хай вона трохи перешумує, революція ця, а тоді знов повернешся до села... Еге, ще й хліба на зиму приробиш...»
«Говорять таке, наче маленькі», — подумав тоді Гандзюк.
Своєю охотою він і сам не збирався до війська йти, хоч багато вже дехто записався з піївчан, але йому ніяк не годиться за Денікіна битися. Все заможніші пишуться у добровільну ту армію, ну й бідних, зрозуміло, підмовляють та заохочують писатися.
А вчора приходив до нього Кирило Смолярчук, наздогад буряків казав:
«Ти в нас, Василю, перший, можна сказать, парубок у Піях... Один тільки ґандж у тебе: комуністів боїшся».
«Чого ж це я боюся їх?» — запитав його.
Смолярчук хитро так засміявся, обвів прижмуреними очима Гандзюкове подвір’я з хатою старою у вишняку і тільки на пригребиці, коло погреба заваленого, зупинив свої очі й промовив:
«Так ніззя разсуждать... Заразу треба огнем випекти, тоді порядок у нас буде! Зрозумів? До ноги треба вибить».
Промовчав Василь. Смолярчук покрутився на подвір’ї, почастував Василя папіросою, ще хотів щось, видно, сказати, але поспитав тільки, чи не вийшла б його — Василева — мати днів на два проса жати? Добре, Василь перекаже...
Аж у воротях ще раз оглянувся Кирило Смолярчук.
«Не треба вірувати трусові, — сказав. — Чого тих злиднів боятися?»
Він бачив недавно полонених коло волості — не люди, а мотлох якийсь! Ну, а в Денікіна, хай подивиться Василь, орли просто: люди, як перемиті... І знову ж таки — зодяг який дають у кавалерії, га? Його Карпо без балачок записався.
І пішов собі повагом, попихкуючи папіросою.
Усміхнувся Гандзюк, уперше подумав так:
«Іч, зараза яка! І хліб чужими руками хоче впорати, і комуну чужою кров’ю до ноги вибити, щоб хліб йому з тієї крові кращий зародив!..»