— Ви ж не бачили, дядьку, нашої роботи, — похмуро говорить Василь.
Йому аж у грудях клекотить сказати, що забилися вони сюди — на степ — не милостині просити, не клинки під вікнами «на погоріле», як дехто робить, збирати, а прийшли з братом молотити... Хай не лякає степовика Гришка своїм захарчованим обличчям — він жилавий, міцний хлопець!
І стогів його, хай не дивиться з такою підозрою, вони теж не заберуть: їм небагато треба — пуд-два з тих стогів заробити!
Обводить Василь очима широкий степ: стерня на степу, як вічка безмежного невода... Нема кінця, краю нема тим вічкам з вузликами срібно-золотими!
«Які багаті землі в людей!..» — хочеться сказати йому.
...Не скінчив, виходить, степовик своїх оглядин; Гришку залишив, як жука при дорозі, не вартого уваги, а зате пильно дивиться на Василя. Дивиться йому в очі, сповнені жалю від образи; сковзається усмішка на обличчі дукареві — він з великим задоволенням зупинив свій зір на Василевих руках, схожих на червоні буряки, дивиться на його товсті, засмаглі губи, на босі, порепані від сонця, ноги...
«Тільки в зуби ще не подивився, — міркує Гандзюк. — Наче коня на ярмарку купує!»
А після таких пильних оглядин степовик пропонує хлопцям як ласку... сім фунтів з копи. Ну, а коли добре робитимуть, можна буде й десять фунтів дати, йому не шкода за добру роботу!
Тільки не пшеницею, а житом: не зародила, мовляв, пшениця!
Степовик, що за нього так гарячково марить Василь, несподівано стає балакучіший. Адже перед ним — два убогих молотники з далеких Піїв; обидва здорожені, голодні, вони підуть робити за яку завгодно ціну, за шматок хліба дякуватимуть... І хто їм дурний сказав, що півпуда з копи платять? Він, степовик, знає: піївські люди не їдять пшеничного, більше на житньому перебиваються, — правду він каже?
Він добре знає, як живуть ті водяні, мовляв, люди! Ну, а харчі в нього добрі, одпасуться трохи хлопці; але ближче до діла: усім воно тепер не мед п’ється... Революції, бач, роблять.
Так-от: йому треба, хай знають хлопці, збити на кулі сорок кіп пшениці, він помолотив би й машиною — діло невелике, але йому до зарізу треба кулів: клуні й нові хати синам укривати.
— Сім фунтів з копи?.. — не стримуючись, голосно, з обуренням запитує Гандзюк. — А краще хай погорять тобі стоги твої, як за сім фунтів копу молотити!
Василь підводиться з покоса, думає: «Ну, вилитий тобі Кирило Смолярчук! Наче одна мати породила їх...»
...Ні, не піде він у молотники. Краще вже золото японцям копати, як з ціпами дражнити собак попід дворами!
Хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти...
Не хоче він, Гандзюк, раз у раз слухати, як будуть у кожному селі хитати головами, коли зустрічатимуть двох молотників:
— Бідні хлопці, як важко їм ті пуди заробляти...
Аж очі розгорілися Василеві. Доки лежав горілиць на покосі, заплющивши їх, доти не бачив, здається, неба... Ходив з Гришкою курними степовими дорогами.
І ніч підкралася до нього так тихо, що не спам’ятався: стояла над Піями, як німа. Замислений, мрійно дивився у безкраю, чорну далечінь, хитав головою. Він, як і мати, любить зоряне небо.
Чумацьким Шляхом, як рікою, у безвість ринуть зорі... Золотим пилом курить безконечний шлях! А тиша навкруги така ж німа, як і ніч над Піями.
Тільки смутними голосами — надокучили вже ці пісні Василеві — виводять дівчата щовечора однієї:
«Маляренкова тягне... — подумав. — Сама мала, мов та рукавиця, а така голосиста!»
Мимоволі слухав пісні. Бубон давно вже затих чи рушили хлопці на інший куток — невідомо, бо в унісон пісні вряди-годи бриніла тільки балабайка; вона бриніла на одній струні — бринь-бринь, ніби боялася порушити лад у ясних дівочих голосах, а тільки разом з ним намагалася вивести й пустити у чорну ніч слова ті смутні, що дрібними сльозами з любові сходять...
«От якби під гармонію заспівати її, — спливло Гандзюкові, — птиця б і та слухала!»
Ніхто, мабуть, з піївчан не любить так грати на гармонії, як Василь Гандзюк! Йому іноді здається, що він з останнього стягся б, щоб купити собі трирядку в Данила.
«То нічого, що вона стара, — заспокоював себе, — голосники в неї — справні... Кращі, може, як у новій!»
На одну мить ревнули горласто баси, — розступилися збрижені міхи на гармонії, — і ніжно, серце краючи, заспівали під’южисті голосники. На одну тільки мить, бо сам зрозумів, яка то безглузда для нього і яка марна мрія — Півненкова гармонія!