Вулиця тихо, ніби казки страшної слухаючи, бубонить під вербами, мугикає знічев’я, а вряди-годи позіхає...
— Спати час! Рушаймо, дівчата! — вихоплюється раз у раз нетерплячий голос якоїсь дівчини. Але сама вона не підводиться, а, навпаки, затуляючись хусткою, довго захлинається сміхом і довго розповідає парубкові про щось таємне-таємне...
Маляренкова — маленька, з терновими очима, в’юнка й зарічана, все підбиває дівчат заспівати на прощання.
«Хитра, — думає собі Гришка, — голосом чарує...»
А все-таки він підожде: може ж, той балакучий парубок одстряне, а Гришці з нею — по дорозі... Разом, виходить, додому йтимуть! Нічого іншого, тільки разом додому йтимуть!
Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає. Так і не дослухав він, що саме виробляли «вовки» на селі; повернеться до нього обличчям Маляренкова — так він одразу застиг і прив’яв.
«Мара якась найшла на мене, чи що? — думає Гришка. — Гляне дівчина, а мені мову одбирає: за весь вечір двоє слів бовкнув!..»
Хай уже він дорогою говіркіший стане, а тут... Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає.
— ...Тікай! Тікай, у бога-спасителя!.. — пролунав дикий, оскаженілий голос.
Вулиця кинулася врозтіч... Крик, галас.
— Стой! Стой!
І дзвінко, десь близько-близько, ніби над самим вухом, пролунали постріли з гвинтівок. По вулиці важкою ходою загуцали солдати.
Вони виринули у своїх великих сірих шапках так несподівано з-за рогу вулиці, що ніхто з парубків і дівчат не встиг спам’ятатися, куди тікати; з дивними відзнаками на рукавах френчів — розкритою вовчою пащекою з великими іклами й висолопленим кривавим язиком — вони шматували й рвали на клапті всякого, хто тільки попадав під руку.
Довгими козацькими нагаями били по жижках, а так стриноживши, падали всією вагою свого тіла на зваленого й хрипіли п’яними, оскаженілими голосами:
— Девок давай... Девок!..
— Ожирели в тылу, сволочи-и?
Десь тріщали тини, шелестіли по той бік вулиці коноплі, й голосно, терзаючи тишу над сонними Піями, кричав на всю горлянку Смолярчуків Карпо:
— Вот ето їм, заразам, ясир! Валяй її під клуню, — я її знаю!
Гришка тремтів з переляку, мов той сполоханий заєць зо сну; під вербою, бачив, важко, на всю руку, били по обличчю якогось парубка: рукав з ікластою вовчою пащекою то підносився вгору, то падав з хеканням униз — раз, другий, третій...
— За що ж це мене? — утираючи кров, допитувався парубок.
— За большевизм!..
...Маляренкова, пам’ятає Гришка, не встигла випорснути з кола; вона стояла поруч вузлуватого парубка така бліда, як з крейди вимурувана. Тільки з тернових очей котилися їй сльози — дрібні-дрібні, як маленькі краплини роси...
Важко хакаючи, ніби йому бракувало повітря, біг просто на неї гінкий, з вищиреними білими зубами, невідомий солдат.
Гришка вперше за своє життя побачив таку людину: в одному усі йому горіла чарівним якимсь блиском золота сережка.
У Гришки тремтіли з переляку ноги — не було снаги бігти. Він на одну тільки мить звів очі на вузлуватого парубка і, здивований, прикипів на місці.
Парубок присів раптом до землі, пригнувся, а далі випростався й висмикнув з-за пасика одріза: пасмо світла від пострілу засліпило Гришці очі.
Він уже більше не бачив нічого й нікого. Нелюдським голосом, як під ножами, кричала й благала когось, батьком рідним називаючи, Маляренкова дівка.
— Не бойся, дура: у него только триппер!..
Гришка тихо, як цуценя, заскавчав під ударом нагайки, притулив до грудей свою балабайку й наосліп, на всю силу своїх прудких ніг, побіг попід тинами додому.
За ним не було ніякої погоні.
Прославлені «вовки» генерала Шкури шукали зовсім іншого м’яса!
У пелени летіли криваві дівочі сльози.
— Кусається?! — гукав десь у коноплях Карпо Смолярчук. — А ти її в зуби, коліном на груди... Так! Одразу тобі й посмирнішала!..
Дикий, озвірілий виродок запорожців, козацький офіцерик російської армії — Андрій Григорович Шкура — справді-таки білував робітникам і селянам шкури і посипав їх сіллю, щоб вони на все життя запам’ятали і поколінням наступним переказували, що Росія — єдина, велика і неподільна!..
...Захеканий, з поширеними од переляку очима, Гришка зупинився бігти тільки коло свого подвір’я. А помітивши коло воріт чорну, високу постать з револьвером у руці, він упав грудьми на балабайку і, схлипуючи, по-дитячому заплакав.
Його шарпнув і підвів за руку Василь.
— А ще парубок миршавий! — сказав. — Балабайку тільки спортив! Чого ти летів, як скажений? Хто тебе займав? Сорочка на йому займеться!.. Хто, кажи?!