— Ну, Журавель потолочив уже пісок вулицею, тепер можна й розказувати, — продовжував знову Осика.
— От крамниця наша: збоку глянути, виходить ніщо, правда? А скільки-то ми попомучилися по тих базарах, де всяке стерво підстригати мужицьку вовну хоче!.. Але я вже буду все по порядку розказувати: якраз, наче на гріх, доснувалася думка до Журавля! Його, бачте, синок да скінчив двокласну (це в сусідньому селі), а коли на селі настала ото голодовка, дехто почав уже пробувати, який-то на смак курай, тоді до села приїхав несподівано товариш Гавриш (він уже тоді з «товаришами» був!). Ну, приїхав, — зразу ж до мене — старі знайомі; зрадів я, та, правду кажу, не дуже, бо село аж клекотіло тоді: Журавленко завів свою гарнізацію (бо хотіли хліб у багачів трусить, і тільки хто про це писне — на другу ніч у ставу плаває!).
«Гавриш у комуні тепер...» — прошепотіло ще звечора село.
Я потерпаю собі, побалакав із Гавришем, розказав йому про наші долинянські порядки, а він зціпив зуби, взявся за голову да так за столом аж застиг: думав.
«Хліб, — каже мені Гавриш, — нехай кров стікатиме з того хліба — потрусимо. Не можна ж, щоб хтось вимінював грамофони та золоті сережки, а комусь із кураю смерть у чоловічках вигравала. Цього не буде!»
Ми довго отак мовчки просиділи коло коптилки, вже моя стара й картоплю поставила на стіл, каже: «Хотіла картопляників спекти ради гостя, а борошна й пилинки немає...» Гавриш так якось чудно засміявся, мабуть, згадав, як він бабу картопляниками про зілля випитував!
«У мене, — каже, — десь у торбі ще є шматок хліба: хватить на вечерю... А де ж це ваш Карпо?» — питає у старої, а вона на всю хату так і заголосила: «Убили на війні мого сина...»
Промовчали ми цю хвилину, а далі Гавриш і каже:
«Ех, життя на селі злиденне! Революцію зробили, а ви й досі не опам’ятаєтеся: здихаєте, а злишків у багачів забрати боїтеся, правда?»
«Да воно, — одказую йому, — правда. Он, за вашої пам’яті ще, скільки балакали за той кооператив, а й досі толку немає: скубуть останні злидні по базарах...»
«Оце вже, — мовив уголос Гавриш, — чортівня зовсім. Але скажете, брешу, коли не збудую долинянам кооператив!»
Сказав це він, а я тільки-но картоплину обчистив, коли це коло дверей (у мене там сука спала на ганку) як заскавулить, так я й обмертвів: «Це — Журавленкова гарнізація...»
Заходять вони утрьох до хати, а Журавленко револьвера в руці держить — от-от стрельне...
«Яка твоя програма?» — питає він, не поздоровкавшись, у Гавриша.
«Яка програма?» — пильно так дивиться на нього Гавриш, а той знову:
«Ти за комуну чи крестьян?»
Ну, думаю собі, отут нам усім трьом жаба цицьки дасть: Журавленко не милує.
«Чудний ви чоловік, — каже йому Гариш, — револьвера треба заховати, а то він ще вистрелить, а ми повечеряємо з дядьком Кіндратом, а документи мої маєте: безробітний учитель».
І витяг із-за пазухи якісь папірці та й передав Журавленкові; підкрутили вони тоді гнота у моїй коптилці, крутили того папірця коло світла на всі боки, а далі Журавленко запитав:
«Печать якась подозрітельна. Як ви, хлопці, думаєте?» Узяв того папірця ще Миронець, з нашого ж таки села парубок, але він іще змалку був якийсь такий собі, що не всі вдома ночували.
«Да, — каже, — все хорошо, печать только неясная...» А по цій мові не вспіли ми й по дві картоплини з’їсти, як Журавленко роздяг до голого тіла Гавриша, але нічого не знайшли, а торбину його стара на піч кинула.
Я встряв до розмови, а він, син чортів, так на мене вовком як глянув, наче два карбованці подарував: «Ляду, — каже, — старий, закрий свою, а то поганий вітер віє...»
Погомоніли вони за ту програму з Гавришем, а він же, хай легко згадається, так говорив з ними та лаяв (бо проти вітру слова не можна було сказати), що вони ще до себе в гості закликали...
— Ідіть уже, тату, обідати, — прибігла кликати років десяти дівчинка Осику, а він узяв її за розпатлану голівку, нахилив і поцілував.
— Скажи матері — ще рано, он-он й досі кооператив не зачиняли на обід, а вона поспішає...
— Це моя найменша, — посміхнувся в сивого вуса Осика.
А Гавриш пішов із села ще вдосвіта, а на другий день за Татарськими шпилями заскрекотав кулемет: що тоді робилося в Долині, переказать не можна!