Земцев, на велике Смолярчукове здивування, не зрозумів навіть такого козиря, як його Карпо з пластунами.
«Довбня якась, а не офіцер...» — подумав був Кирило, а все ж не губив надії, що йому пощастить розгнівати Земцева проти Гандзюків.
— ...У такий час, — казав, схлипуючи, — воєннополєвой, ваше превосходительство, красти ночної доби копи...
Земцев не дав скінчити речення: надокучило йому слухати — раз, а по-друге — на нього чекали мобілізовані підводи.
Суворо, допитливо оглянув обох Гандзюків: «Комуністи...» — промайнула йому Кирилова характеристика.
— Суд будет, старик, — голосно казав Смолярчукові. — Да, суд. Я отправлю их в распоряжение коменданта волости... вот и все. Понял?
— Стріляйте їх тут, ваше превосходительство. Нащо їм — розсукиним синам — суд той? — загукав Смолярчук.
Земцев розвів руками:
— Глупости, старик, говорить! А еще — старшина! Абсурд! За пуд проса, по-твоєму, человека нужно убивать? Они понесут свое наказание, не беспокойся!
— Не человеки ж то, злодії, — не вгамовувався Кирило Смолярчук. — Вони ж за таких порядків усіх хазяїнів у старці пустять. На місці йому суд — на могилках!..
Земцев більше не слухав. Він по-діловому підкликав до себе одного з кадетів і, ще раз обвівши байдужим поглядом усіх присутніх, коротко й зрозуміло наказав:
— Этого гривастого, — кивнув він на Василя, — лучше свяжите, безопаснее... Ну, а малыш пусть бежит за компанию! Да, заберите их вместе с мобилизованними подводами; в распоряжение штабс-капитана Мичугина.
— Слушаюсь! — кадет цокнув закаблуками, повернувся обличчям до Гандзюків і дзвінко скомандував: — Двигайсь!..
...Рушили вздовж кутка, посеред дороги: Василь — попереду, а Гришка — позаду.
Гандзючиха мовчки простягла Гальці паляницю: маленьку, сіру, ще й попелом притрушену.
— Дожени, дочко, та передай хлопцям...
Гірко, гірко заплакала. Вона пекла сьогодні паляниці, щоб по-людському вирядити діти на степ, у молотники.
Гандзючиха не прислухалася до Смолярчукових нахвалок, не йшла до клуні, куди він повів уже людей забирати просо... Вона стояла посеред вулиці, у пилюзі, чорна якась і страшна: люди боялися за її розум.
Гандзючиха чула тільки, як стукає їй серце, як уговоряють люди, щоб випила води. І цокотіли їй зуби об кухлика, коли воду пила ту, — а далі не встояла на ногах — упала на Гальчині руки й заридала.
— Це добре, що вона плаче, — казали літні жінки і журливо хитали головами.
А мати з дочкою голосили й приказували, як на похороні. Дзвінко, сльозами захлинаючись, плакала Галька:
— Ой, матінко дорога моя!.. Ой, повели ж їх, на смерть, мамо, повели!.. Та не будуть бачити, як сади цвітуть, та не будуть чути, як солов’ї піють...
І дивувалися літні жінки з Гальки: звідки в неї слова такі? Городянка ж вона.
До волості привезли Гандзюків під добрі обіди.
Кадети цілу дорогу висміювали Василя за його дурний і безглуздий, на їхню думку, злочин. Справді, украсти копу проса — це ж така мізерія, що доброму злодієві не варто руки каляти! Він думав своєю головою, що робить, чи ні?.. «Дичавина...»
І вони загадково сміялися, сміялися так, ніби збиралися навчити хлопців, як і що саме треба вміти красти.
Гришка навіть повеселішав від такої розмови. Доки вели кутком, він страшно боявся, щоб не завели їх до зборні; туди, добре знав, збіглася б з усього села Смолярчукова рідня, куми й приятелі, а тоді — смерть. Ніхто не вирвав би їх і не врятував од неї: розтерзали б Смолярчуки на шматки, як голодні вовки.
А вийшло зовсім добре: одразу ж, за коловоротком, зв’язали Василеві руки, навіть не били і не штовхали; посадовили обох на воза — довга валка мобілізованих підвід чекала на підполковника Земцева, — а коли прийшли кадети, то вози одразу рушили до містечка.
— Хлопці панами до тюрми їдуть! — сказав насмішкувато один з пїївських дядьків. Родичем чи сватом доводився був Смолярчукові, бо ще й вилаявся: — Офіцірів возити треба, військові люди, а то злодіям сіно підстеляй!..
Ніхто з підводчиків не встряв у розмову, й він замовк. Заторохкотіла порожняком довга валка. Василь сидів поруч Гришки, як німий, словом не обізвався цілу дорогу.
— Паляниці не впусти, — сказав тільки, коли коні рушили бігти з гори.
Паляницю? Хай не турбується, Гришка міцно держить й обома руками, як дару колись малим у церкві!
У долині, коли в’їздили до містечка, затарасували під гору вози: довга валка підвід зупинилася. Кадети закурили пахучі-пахучі папіроси...
Гришка аж сплюнув од насолоди: запеклий курець був, а тут тобі таким смачним димом війнуло в рота! Хотів по-старому, як ото ще скот недавно пас, попросити хоч недокурка, але не посмів.