Його легко штовхнув під бока Василь. «Дивися — Смолярчуки», — сказав.
Справді, обминаючи довгу валку мобілізованих підвід, летіли на всю прить змилені коні; з упряжі впізнав Гришка — Смолярчукові, а на возі, високо тримаючи гвинтівку вгору, сидів Смолярчуків Карпо з батьком.
Вони ще здалека, загледівши Гандзюків, махали кулаками, нахвалялися, і голосно, на всю долину, гукали:
— Бач, як порозсідалися на возі, наче їх до причастя везуть! — так до людей говорив Кирило Смолярчук, пужалном показуючи на Гандзюків.
— Стріляй обох, не бійся, на місці стріляй! — під’юджував і нашіптував Карпові над вухом. — Моєю рукою бий — я одвічаю!..
Карпо, низенький, карячконогий, у довгій новій шинелі з англійського сукна, метко скочив з воза.
Запінений з люті, він клацнув був уже затвором, готовий послати кулю у груди Василеві: цілився так.
— Що він робить? — злякано гукнув хтось. — Здурів, чи що?..
Але на возі несподівано підскочив Гришка, дико захаркотів слиною, матюкнувся і, високо тримаючи над головою паляницю, з усієї сили кинув її під ноги Смолярчукові.
Карпо оторопіло одскочив набік, не вистріливши.
Тоді підбіг до нього один з кадетів, вибив з рук гвинтівку, витяг з кобури револьвера і матерно залаяв.
— Ты кто? — гукнув він до Смолярчука. — Солдат? Стань, болван, как следует, когда говоришь со старшими!
І кадет пересмикнув плечем, ніби показував Смолярчукові на свої налички старшого унтер-офіцера.
Смолярчук стояв струнко і, все ще схвильований, відповідав такою покрученою і зіпсутою російською мовою, що годі було второпати слова.
— Пообжирались в тылу, сволочи? — не стримувався кадет. — Просо, гречиха, дивчина, а я за тебя, дурака, выговор должен получить, а? Под суд идти? Пошел вон!..
— Правильно, їй-богу, правильно! — вихопився із словом якийсь дядечко з підводчиків.
— Що правильно?.. — визвірився до нього Кирило Смолярчук. — Сам, мабуть, злодій, так за такими й руку тягнеш, га? Дурний, треба було вбити, а тоді вже балачки його слухать! — незадоволено казав Карпові, коли той сідав на воза.
— Я тобі ще покажу! — нахвалявся Кирило Смолярчук кулаком на Василя. — Ти в мене живцем не випорснеш до тюрми, ні!..
Він скрутнув незадоволено головою і стьобнув коні: пустив їх галопом попереду валки.
Гришка мовчки стрибнув з воза на суху дорогу; мовчки взяв у колії перерізану колесом паляницю і, повертаючись до воза, притулив її — закаляну пилюгою — до грудей.
Під гору хлопці йшли пішки; Василь попросив розв’язати йому руки: хіба він убив кого, запитував кадета. А ще: «Людей з нашого села багато — сміятимуться...»
Косо, з іскрою злоби на чоловічках, подивився на Василя один з конвоїрів.
— Шагай, дрянь! — І перекривив, ніби навмисне шикеряючи Василевими словами — «Людей наших багато — сміятимуться!» Не в пору, милый, о чести вздумал! — додав він.
І мовчки йшли закуреною порожняком дорогою. А Василеві жаль якийсь підкотився клубком і в горлі став, аж схлипнув важко: хотів, бач, Смолярчук на місті покласти його... А кадет, виходило так, тільки догани не схотів собі — отаке дешеве його, Василеве, життя! І твердо, рішуче сам собі подумав: «Ні, коли б уже на те йшлося, то його паляницею не злякав би!..»
— Комуністів ведуть... Комуністів ведуть! — загукали з усіх боків підводчики.
Мобілізовані з околичних сіл, з кіньми й возами, вони вкрили базар, вулиці й завулки; довгою валкою простяглися аж ген-ген на биту Чумацьку дорогу: підвозили хліб до залізниці.
Залякані карами й нагаями, селяни вдавали тихих і покірних людей, які готові робити всяку роботу, усе, чого тільки забажається панам офіцерам. Воно, звичайно, краще було б, щоб вони — піївчани, матусівці, красняни — зовсім не встрявали в війну! Хай б’ються так: хто кого подужає, тільки щоб без них билися... Ну, а коли вже мобілізують, треба їхати — нічого не вдієш!
«Комуністів ведуть!..» підбадьорило дядьків: десь близько фронт — раз, а по-друге — з ними доступніше говорити; правда, вони теж не зрікаються підвід... Але можна ж, наприклад, божитися й хреститися: «Товариші дорогі, я ж за Денікіна так постраждав уже, що думав — села й дітей не побачу!..»
І, дивишся, змилуються: дадуть твою чергу іншому комусь. З ними треба вміти говорити!
А тим часом, коли близько фронт, то можна втекти з обозу сьогодні ж таки!
Підводчики обступили Гандзюків з усіх боків.
— Хе, це ж парубки якісь! — промовив один дядько, і вся його цікавість раптом зникла, як і не було її: він заклопотано пішов готувати коні.