Карпо Смолярчук перехилився у знак запитання перед штабс-капітаном, готовий за найменшим рухом кинутися у бійку. Гандзюкова брехня, нібито він молотив своє просо, так обурила його і так здивувала, що він не розумів, чому це панькаються з Василем офіцери, чому пан поручик не рубне його хоч раз або не вдарить принаймні обухом шаблі? Чому?..
— Ты, говорят, музыку любишь? — запитує Мічугін Гандзюка, ніби нічого такого особливого не трапилося, що не він на всю силу руки ударив його.
— Люблю, — глухо, озлоблено одказує Гандзюк, розтираючи рукою скивицю.
— И женщин любишь? — запитує під сміх унтер-офіцерів поручик гвардії. — Большевик — настоящий большевик! — додає він. — Всосал коммунизм с молоком матери, а? Что твоє — моє? Так?..
Василь мовчить. Губи мригають йому одказати щось, щоб раз і назавжди позбутися офіцерових запитань, що їх іноді і не розуміє до ладу Василь.
Офіцери сміються. Поручик знову згадує про невідоме Гандзюкові слово «нація». Він каже:
— Нации он, извольте видеть, православной, а?..
Мічугін рішучо підводиться із свого місця.
— ...Ну, а просо, — в тон відповідає штабс-капітан, ніби закінчуючи поручикову думку, — он ворует исключительно из расчетов изысканнейших... Гармонь нужно покупать не трудом, а воровством?!
Гандзюк розкрив уже був рота — хотів щось сказати у своє виправдання, але над головою йому, як і перед ганком, засвистіла дротинка... Вона оперезала все тіло болючими, нестерпними голками.
Раз, другий, третій...
У клапті розлетілася чорна крамна сорочка... Гандзюк закрив обличчя руками і страшно, з риком і хрипом, закричав від болю на всю канцелярію — аж світло хитнулося у каганцях від того крику, тоді зірвався з табуретки на ноги і наосліп метнувся на гармоніста...
Захлинулася на мить гармонія, стихла.
— Играй! — скомандував поручик, підвівшись. Очі горіли йому хоробливим блиском.
— Играй! — повторив Мічугін і полоснув нагайкою по руках Гандзюка, наче хотів загнуздати його коло вікна, щоб смикнути назад і звалити додолу.
Гармонія грала... Духленков підскочив до Василя, ударив прикладом гвинтівки і звалив парубка на коліна.
Нагайка з кінця в кінець рвала тіло шматками.
Карпо Смолярчук забігав з усіх боків, щоб хоч раз копнути чоботом Гандзюка або вицілити йому важкими підковами в зуби, але йому не щастило цього зробити: над скривавленим Василем, розпластаним на підлозі, стояв запінений Мічугін і, не підпускаючи нікого, бив на всю силу руки і вигукував раз у раз:
— Я сам! Я сам! Я с кровью вышибу из него «грабь награбленное»... Я покажу, как нужно говорить правду!
— Я вкрав! Я вкрав! Сам украв... — заюшений кров’ю, говорить Гандзюк і пробує звестися на руку. Падає.
Зітхнувши, як після важкої роботи, штабс-капітан Мічугін сідає на стільця, нахиляється до Гандзюка і тихим, ласкавим голосом, як говорив був з доктором, хитає головою на Василеві слова:
— Я знаю, голубчик милай... Больше твоего знаю... Гармонию ведь хотели купить? Да? Ну говори же, не бойся!
Він знову підводиться, знову втрачає свій спокій і, скаженіючи від злоби, гукає:
— Почему, почему, я спрашиваю тебя, ты лжешь офицеру русской армии! Почему? Духленков!
— Слушаю, ваше высокобла...
— Приведи второго гада!
— ...Я, милай, вышибу из тебя «грабь награбленное»... — тихим, ласкавим голосом, як говорив був з доктором, говорить Мічугін до Василя.
«Або все, або нічого...» — сплили Гандзюкові слова сухорлявого червоноармійця.
Як і раніше, сидів на табуретці, але не пам’ятав уже, чи сам сів, чи підвели й посадили. Голова чубата, розрубана нагайкою над лобом, важко схилилася долу — до болю хотів випити хоч краплину води. Аж пальцями провів по губах, ніколи в жнива не хотів так пити, як зараз; губи спухли Василеві, а тіло обважніло, і біль у найменшій цяточці тіла такий великий, що трудно поворухнутися... Чує Гандзюк:
— Обидва, можна сказать, налицьо! — з радістю й піднесенням вигукнув Карпо Смолярчук.
Але його несподівано осік поручик:
— Кто здесь старший? — запитав. — Откуда у тебя большевистское панибратство? Казаковать у повстанцев заразились, сволочи?!
Зашаткував словами Смолярчук, виправдувався:
— Я к слову, примєрно... Привели, значить, хторого...
Гришка дивиться на брата, як дивляться на мертвого, що його безмірно любили були за життя. Він боїться, що от-от упаде коло табуретки на коліна, як коло труни, і заридає... Тіло на Василеві — він сидить голий до пояса — взялося кривавим холодцем.
— Итак, Гандзюк, — тихо, ледве чути Василеві, говорить штабс-капітан. — Мы уже установили один факт: просо у Смолярчука взял ты! Прекрасно.