Він посміхнувся до поручика гвардії, говорив далі:
— Нас интересует другой факт — художественная, так сказать, сторона этой кражи: для какой цели ты уворовал?
Зовсім не чути Василевого голосу, він харчить одно тільки слово:
— Їсти-и...
— «Їсти?» — здивовано перепитує Мічугін. — Умно придумал! А может, тебя, голубчик, красные научили? Признавайся, не стесняйся!
— Я сам крав...
— Григорий Гандзюк! — гукає Мічугін і підходить близенько до Гришки. — Для какой цели уворовал Василий просо? Признавайся!
І він високо підняв у руці дротянку, але не вдарив, а чекав на відповідь.
Гришка, переступаючи з ноги на ногу, дивиться у вічі братові, схлипує і, захлинаючись сльозами, каже:
— На гармонію... А пудів два, думали, на кашу буде.
Гармоніст сміється з Гришиної відповіді; він перестав уже грати і, зацікавлений, пильно стежить за канвою штабс-капітанових запитань.
— Гандзюку — музыки, песен и женщин? — вигукує скаженілим голосом Мічугін. — А потом — каши...
Гармоніст, наче хто його підстьобнув, горластими басами розправив збрижені міхи:
на всі голосники заливається гармонія. Гармоніст приспівує, головою крутить і язиком прицмокує слова, щоб усі бачили й чули, який великий майстер з телеграфіста далекої Мурманської залізниці...
І дротянка вдруге затанцювала на Василевій спині.
Роз’ятрені рани запекли й защеміли з нелюдським болем; Гандзюк не витримав його і закричав на всю канцелярію з такою страшною силою, що Гришка упав від того крику додолу.
— Убийте! Застрельте! Застрельте мене, — звертався він до поручика гвардії, що здавався йому найстаршим у своїх великих, золотом шитих, погонах з орлами.
Гармонія захлинулась і стихла: гармоніст з далекої Мурманської залізниці ніколи ще не чув такого страшного крику людини.
Гришка плазував навколішки перед штабс-капітаном — гарячі й рясні сльози летіли йому з очей на блискучі офіцерські чоботи, а він усе ридав і благав:
— Не вбивайте його! Мене краще розстріляйте... Або хай вони шаблею зарубають... — і показав на стіл своїм маленьким, дитячим кулачком.
Поручик гвардії з огидою сплюнув на підлогу і сховав свою блискучу шаблю у піхви.
— ...То я... я просив його за гармонію, — не вгамовувався Гришка.
— Гармонь, Мичугин, виновата! — промовив поручик і встав, позіхаючи, з-за столу. — Скоти. Довольно, оставь!
Штабс-капітан Мічугін підняв з підлоги клапоть Василевої сорочки і стер кров з нагайки аж до вплетеної на кінці кулі...
— Духленков, жида-а давай сюда!
— Арончика! — додав поручик.
Унтер-офіцери прокашлялися, голосно загомоніли; вони товстими пальцями доставали дорогі папіроси з білої коробки, яку тримав у руці Карпо Смолярчук і щедро частував з неї усіх.
Ранок зустріли Гандзюки ще в мурованій школі.
З вікна видно було Гришці, як метушився базар і тікали кінні селяни: денікінці мобілізували коні. Коло волості, як і вчора, стояли довгі валки підвід, навантажених військовим майном і солдатами.
Гришка сп’явся на широку лутку вікна і довго дививсь на метушливий базар: перед вікнами школи стояли гончарі з посудом. Жінки й молодиці, торгуючи той посуд, тихо дзвонили глечиками, мисками й макітрами.
Василь сидів на підлозі, схиливши до стіни голову: куняв. Вони цілу ніч не спали...
П’ять чоловік, розповідали червоноармійці, не повернулися з допиту. Їх розстріляли десь під кручами, за церквою; а сухорлявого єврея нібито зарубав шаблею сам штабс-капітан Мічугін... Отака страшна була ніч!
Аж стіни побризкані й покроплені кров’ю у канцелярії.
Нікого з піївчан не бачить Гришка коло гончарів — усе чужі, з далеких сіл люди...
Одломив собі шматок паляниці і жував його знічев’я.
«Може, Василеві дати?»
Повз блискучі, полив’яні горшки й миски майнула знайома Гришці постать: Галька.
У довгій, ніби вона прилипла на стегнах, спідниці, у рябенькій, зеленими горошинами засіяній кохті і в шапочці — бриль, сказати, так ні, бо крис немає...
«Куди це вона так вирядилася? — дивується Гришка. — Невже до них, що раз у раз сварилися були, прийшла?»
Він зрадів: дивиться Галька на вікна, а в руках у неї — біла косиночка: передачу принесла.
Гришка підбіг до Василя й тихо, винувато торкнув його за руку:
— Галька наша до волості пішла...
— Га?
Василь злякано кинувся: він знемігся й заснув.