— Галька, кажу, пішла до волості, — вдруге сказав Гришка.
І страшне, аж чорне якесь од синяків обличчя раптом просвітліло. Очі засвітилися Василеві тихою, невисловленою радістю; він метко підвівся на ноги, простер спухлі очі, кинувшися до вікна.
Нема вже під вікнами Гальки: вона стоїть, бачить Василь, коло ганку, з поручиком чорнявим говорить.
Схилила, видно хлопцям, голову Галька, зашарілася, як півонія та... Офіцер хитає головою, ніби журить і докоряє Гальці; ось він витяг срібного портсигара, стукає довгим мундштуком папіроси і сміється до дівчини ласкаво-ласкаво... Поручикові гвардії сподобалася ця покоївка панська!
Пильно-пильно дивиться він у Гальчині великі сині очі... Кинув цигарку на землю, не докуривши: пішли обоє на ганок, до волості.
На порозі, видно було Гришці, на Гальчине плече лягла юнка, маленька рука, зодягнена в білу рукавичку... Сестра оглянулася, повела плечем ще й начосами над лобом тріпнула!
Василь стояв коло вікна із заплющеними очима; йому здавалося, ніби очі всіх людей, що товпляться на базарі, звернені до ганку, куди пішла їхня Галька!
Нічого не сказав Гришці, а мовчки сів на своє старе місце і, охопивши голову руками, горів: і на обличчі, і так — у мислях.
На підлозі жахались зо сну помордовані й побиті за ніч полонені: усе просилися, щоб їх не били більше... А деяким, мабуть, снилися бої: «Братцы, в тылу кавалерия!..» — так говорив орловчанин, що лежав був поруч Василя.
«...Правду казав йому сухорлявий, — верзлося Василеві, — тільки ні до чого вона тепер...»
Пекучий жаль був за Гришку: чи витримає він тюрму? Та й невідомо ще було, куди, до якої тюрми поженуть їх? Червоноармійці казали Гандзюкові, що більшовики знову захоплять Пії... Десь коло залізниці стоїть нібито ціла армія. Згадав Смолярчука і важко, схлипнувши, зітхнув.
На порозі, як мара якась, стояв гармоніст у ластовинні; його обличчя — над усі інші — запам’ятав собі сю ніч Василь!
— Ну, орлы мокрые, летите! — звернувся він до здивованого Гандзюка. — Чего смотришь? Катитесь оба, пока Мичугин не пришел! Кашевары!..
Він вивів за двері обох Гандзюків; хлопці самі собі не вірили, що з ними діється, бо тільки на вулиці, коло полив’яного посуду, підморгнув їм гармоніст і на мигах пальцями показав... Сміявся, приказуючи:
— ...Не забудьте сестренке поблагодарить!..
На базарі Василь одразу повернув у глуху вулицю. Гришка хотів був затриматися, — просто побродити по базару, — чого їм тепер поспішати додому?
Правда, у Василя обличчя синьо-сизе якесь і спухле, а сам він згорбився, змарнів і постарішав; але все те, мислить Гришка, минулося, вони — на волі. Справді, чого їм, на злість Смолярчукові, не пройтися поміж рядами? Зустрінуть когось з піївчан, погомонять.
— Треба Гальку підождати... От молодець вона, правда? — говорить Гришка до брата. — Що то значить городська, га? Поговорила з тим чортом у золотих наритниках, а ми вже й дома!
Василеві болісно скривилося обличчя, аж руку на лоба поклав; не дивився Гришці в очі, а суворо, різко так, наче на Смолярчуковому просищі:
— Не туркоти, ради Бога! Бистріше іди...
І бігли обидва закуреною піївською дорогою. Тільки за селом коло пізніх гречок, наче коло отари овець, зупинилися. Недалеко, на горбах, важко махали крилами вітряки.
— Так... Перекажи матері, щоб не сердилася на мене, чуєш?..
Аж вітряки підросли у здивованих Грищиних очах. Чого це Василь переказує?..
Хлопець не встиг промовити й слова, бо з-за рогу базарної площі, наче весільний поїзд — з музиками і піснями, — виїхала довга валка мобілізованих підвід: на возах, мов ті німці недавно, з гвинтівками дулом угору, їхали солдати.
Валка возів повернула повз курні Пії — простяглася на битий степовий шлях, на Чумацьку дорогу — до залізниці.
На передньому возі, видно було хлопцям, сидів гармоніст у ластовинні.
У дзвінкому й чистому повітрі, під високою банею синього неба, голосною луною котилися його слова:
— ...I Гальку... Я, скажи їй, до смерті не забуду того, як вона виручала нас... Так і скажи.
— А ти ж куди? — глухо поспитав Гришка.
Василь поцілував брата потрісканими губами, подивився йому в очі, сповнені жалю, ще й рукою пригорнув до грудей... Ніколи так не прощався Гришка з братом!
— Я? У військо. До більшовиків... — тихо сказав Василь і вирівнявся: — Або все, або нічого! Ну, прощай! Держися молодцем!
І він підбігом рушив у протилежний бік до Чумацької дороги, просто пішов на блискучі рейки далекої залізниці.