— То Гавриш і тепер у вас працює? — запитую я дядька Кіндрата.
— Де там! — якось важко зітхнув Осика. — Немає. Але я скажу, коли вже почав, по порядку. Він же заснував у нас сільськогосподарську артіль на землях пана Долинського: правда, вона скоро засохла, артіль та, але за це наш кооператив прищепився. Оце тепер трохи охляли — недорід підрізав, а все ж крутимося, як той казав...
— Ого, хай скрізь би, дядьку Кіндрате, крутилися кооперативні діла, як у вас, то ми вже, як казав Ленін, давно б злидні струсили... Все до соціалізму наблизили б.
Але Осика не слухав моєї уваги.
— Ех, товариш Гавриш! — промовив упівголоса Осика, потім повернувся своїм широким лицем до мене: — Повіриш, ми їздили від села клопотатися до партії, щоб не забирали його на той скажений польський кордон, наче знали, що то буде смерть товаришеві Гавришеві...
Він на хвилинку замовк, а далі:
— Ну, а в партії, сам знаєш, коротко все це: не можна... Там йому відповідальніша робота. Виїздив він із села восени: грязюка саме така стояла — по коліна, але нікого так не проводили селяни, як Гавриша!.. Комуніст був, — зробив тут же свої висновки дядько Кіндрат, — добрий чоловік був — добра й слава, а трапляється іноді серед них таке стерво, що своїми б руками задавив! Падлюка, а не чоловік...
— Годі вже тобі чоловіка морить там, іди обідать, — покликала вдруге Осику жінка в новій, жовтогарячого кольору, хустці.
— Насипай... — одказав він їй, а сам не підводився, сидів на тесаному брусі — голова гойдалася до землі, а права рука, якою він любив, коли розмовляв, робити широкі рухи, зціпилась у кулак.
— Не знаю, може, там помилилися (але Гавриш не такий, щоб не дати про себе звістки), але я довідався про його смерть у кооперативі. Листа з дивізії одержали, де сповіщали про смерть Гавриша в бою з польською охороною: хотіла, кажуть, кордон перейти...
Ми мовчки встали; сонце вже давно звернуло з обіду, і Татарські шпилі з голими покришками підіймалися над зеленою Долиною, мов стовпи до великих-великих воріт.
— Оце й усе, — промовив Осика, додавши: — Як для кого, але я ніколи не забуду, а може, й долиняни, товариша Гавриша... Хто ж струснув наші злидні? Може, Журавленки?
І він показав рукою на крамницю, де вже після обіду одмикали важкі замки для буденної роботи.
Ми попрощалися. Але найзвичайнісіньку кооперативну крамницю села Долини, — що стоїть у моїй пам’яті поруч із товаришем Гавришем, з його, як думає Осика, фатальною смертю на польському кордоні, — я, автор, мислю так само великою творчістю для майбутнього моєї трудящої країни.
1925
Мати
Кінь, запряжений у нового кованого биндюга, стоїть уже давно коло воріт; на возі лежить засланий брезентом жатий пирій, а в передку чорніє стара кирея.
— Я поклав тобі, сину, кирею про всякий случай, — каже до мене смутним, тремтячим голосом батько.
— Ну, от! Не люблю я ваших жалощів! — вигукую сердито коло порога, брязнувши цеберкою. — Заберіть назад її, чуєте?
— Ех, сину, сину, — промовляє докірливо батько, — не кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць — жить не хочеться!
Мене пориває підійти до батька, взяти його широку, з рубцями од кісся руку і поцілувати її, щоб він залишив собі у пам’яті цей поцілунок на ціле життя…
Але я, прикусивши до болю нижню губу, поспішаю до хати: так, батькова правда — надходить велика буря.
Хмари вже заступили під лісом кавалерію, що брела по перса коням житами; чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер, запалило за селом вітряк, і гарматні ядра, перегукуючись свистом при зустрічі, лягають на нашому, польському боці, мов ті підсвинки у вибоїні дороги, не розриваючись…
— Уже не видно й одного поляка, — каже, зіп’явшись коло вікна, мій менший брат; сестра-десятилітка сидить на долівці та кує сльозами підніжок столу — не слухає, а коли стукнули двері, брат злякано плигнув, мов той шкідливий кіт на покуття; тоді чорна тінь упала з вікна на змучене лице матері, на розірвану з гарячки на грудях сорочку; підтичка тієї сорочки з товстого, тканого ще на локті полотна, а станок — жовте, солдатське.
— Андрію… — закашлялась вона, вимовивши моє ім’я, але говорити було важко, а сестра струснула на лице сльозами, примовляючи:
— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати-и-и?..
— Не застуй світла матері! — вигукнув я з якоюсь люттю на брата, що сидів на лаві та дивився зляканими очима на хвору.