— Яке неподобство, кажу, — повторив. — Так запізнюватися — цілих півдня! Ніхто не знає ні куди ми їдемо, ні коли прибудемо і не вважає за потрібне дати бодай якесь пояснення. Жодної інформації, жодного вибачення!
Вислухавши його, пасажир знову втупився в недопиту гальбу.
Салон вагона-ресторану повільно залюднювався. За столиками майже не залишилося вільних місць. До них підсіло дві жінки — сестри-близнючки, які поверталися з відпустки й без угаву торохтіли. Вони також не знали, чому поїзд запізнюється.
До вечора пролежав, бездумно втупившись у стелю. Читання не бралося — речення розсипалися, неспроможні зліпитись у зміст. Коли впали сутінки й у купе спалахнуло тьмаве електричне освітлення, він розстелив зім’яту білизну і без вечері ліг спати.
Спалося препогано, він раз по раз перевертався, прокидався і подовгу не міг заснути. «Куди ми прямуємо?» — з цим запитанням він устав, із цим запитанням прочекав до обіду, із цим запитанням прийшов у вагон-ресторан, де, виступивши насередину, звернувся до пасажирів:
— Пані і панове! Хвилинку уваги. Ми в дорозі сорок шість годин. Куди ми їдемо?! Учора вранці ми мали прибути на кінцеву станцію. Ми не прибули ні вчора, ні сьогодні. Ми ні разу не зупинялися, не бачили жодної станції, жодного міста. Жодних вибачень і пояснень ми не почули. Ми не знаємо, ні куди їдемо, ні скільки ще перебуватимемо в дорозі. Я вимагаю начальника поїзда. Ми маємо право знати, що сталося і що це все означає!
Кілька схвальних голосів порушили загальну мовчанку. Він чекав, як і всі, збентежений сумбурністю власних слів.
Небавом з’явився начальник в уніформі й кашкеті в супроводі свити підлеглих.
— Можу всіх запевнити: причин для хвилювання немає. Ситуація під контролем. А вас, шановний, я застерігаю не порушувати громадського спокою, інакше ми будемо змушені вдатися до рішучих заходів.
Але він не дав себе залякати.
— Пані і панове! Начальник стверджує, нібито причин для хвилювання немає. Дві доби замість однієї ночі — хіба цього не досить? Я вимагаю відповіді: чому ми так довго їдемо? Чому не зупиняємося? Куди прямуємо? Коли прибудемо? Що, врешті-решт, трапилося?!
Начальник силувано всміхнувся, карбуючи кожне слово:
— Запевняю вас, причин для хвилювання немає.
Дехто з пасажирів теж хотів знати, що сталося, та начальника поїзда вже не було.
Неспокій щомиті наростав.
Сплив ще один день.
Потім наступний.
Щоранку він справно заводив годинник. Чув, як дівчинка на коридорі раз у раз стривожено допитувалася, коли поїзд зупиниться.
Старий чоловік, якому духотнява забивала дихання, перейшов у сусідній вагон. Спека не спадала ні вдень, ні вночі.
На ніч він заблоковував купе і майже не склеплював очей. Поглиблюючись, неспокій виснажував його, доки з першими сонячними променями він провалювався в короткий гнітючий сон.
Минали дні, мінялися краєвиди.
Розкрита на тій самій сторінці книжка лежала на столику.
Поїзд то прискорював, то уповільнював темп.
Все сталося швидко.
День котився до схилку. Якомога обережніше відсунувши двері, він скрадався порожнім коридором.
Панувала тиша, лише колеса стукотіли по рейках.
Раптом поїзд заскреготів, вагони зударилися з вагонами.
По хвилі все стихло.
Вділ від залізничного полотна віддалялися три постаті: жінка, чоловік і дитина.
Коли дитина, втомившись, почала відставати, чоловік підхопив її на руки.
Бігли через ліс і поле з достиглою кукурудзою.
Посередині між вибитою підводами колією.
Крізь тріскотняву цвіркунів.
Крізь вечірні сутінки, які щохвилини згущувалися.
У вікнах селянських хатин ген попереду спалахували вогні.
Григорів день
На час, коли фабрика збанкрутувала, Григір призбирав чималенький запас — і того, чим, і того, з чого шиється взуття. Фізичний біль, що по восьми, десяти і дванадцяти годинах праці пронизливішав, наче хто йому, як ото він у вичинену шкіру швайку, всаджував ніж, викликав у ньому приємний щем, в який домішувалася гіркота, що гне спину на директора, заступників, профком, де скоро буде більше гнид, ніж у цеху виконавців, і голову — опецька, який день у день сновигав взад-вперед, видобуваючи з пухкеньких губ посвист, в якому Григорові вчувалося хвиськання батога.
Котрі нагорі, тягнули з тих, які нижче, а всі разом з фабрики, наче з власної вотчини, жили, морщачись від запаху клею та чинбарні, чим нагадували божків, що раз на квартал спускалися з небес на грішну землю. І вони, які ще напередодні гарували з урізаними, що й без того були куці, як хвіст у зайця, відпустками і під загрозою звільнення збільшували виробіток, наче взуття не носили, а їли, мовби воно опинялося не на полицях крамниць, а в кендюхах, і по-правді без міри розпертих, стояли враз розгублені, ошукані — оспівані, а тепер осміяні і, що найгірше, нікому не потрібні.