Від дороги стіну відділяла латка землі, довга, як сам будинок, поросла куценькою травою і кількома недодеревами. Григорові у вікно заглядала бузина, в негоду, коли надворі погрозливо клекотало, вона жалісно шкребла гілками шибку, мовби просячись досередини; блискавиці панахали небо, в їхньому світлі будинки скидалися на мерців, що встали із домовини; погрозливо гуркотів грім, а коли все стихало, чути було, як схлипує дощ.
На початку червня бузина вкривалася біло-русявим цвітом, у серпні, як добігало кінця літо, — чорними, смолянистими, блискучими кетягами, мов жінка, що фарбується то насвітло, то знову змінює колір.
Зі стиглих ягід, що були, наче рештки ночі, незмивні в цьому закапелку, куди сонце майже не проникало, Григір із Павлусем чавили сік, наповнюючи скляний каламар; бузиновий атрамент виблискував таємницею знання і причетності. Павлусь гладив кущ, вкрите зеленим палистом гілля, мов чудернацького приятеля, рахманно заслуханого хлопцевими, наче свого господаря, пестощами. Не раз стемніло, а малий далі стоїть, і тільки Григір бачить, як він усміхається в сяєві ліхтаря, що сяк-так розріджує морок; глипають очима-жаринами людські вікна, наче зграя котів; очі світяться, та не освітлюють; зорі осипалися і стьмяніли, до решти так і не згаснувши. Наче людські серця.
В окремі зими кучугури сягали лутки, трохи не дотягуючись до скла, мовби щоб туди зазирнути. Висадивши одна на одну три кулі, кожна з яких була меншою за попередню, Григір із Павлусем вкладали у верхню, найменшу, бітумні камінці-очиці, і сніговик зіпав пронизливим, свердлячо-сердитим поглядом з-під недоладно нап’яленого набакир цебра з проіржавілим днищем.
Грудень, змагаючись із Григором, накидав на бузину смушеву шаль, всіяну іскристими блискітками. Бузина і сніговик скидалися на чудернацьку пару, що неквапливо прогулюється, сповнена ідилійної злагоди, — огрядна, дебела мадам й опецькуватий панок із випнутим черевцем, запишаний і недоладний. Доки одного дня, помінявши біло-іскристу накидку на зеленкаву, бузина знову була сама — як торік і кожного літа.
Любив Григір, постеливши старе рядно, лягти під нею і передрімати. Розплющивши очі, ще довго не підводився, слухав, як посвистує вітерець, і собі насвистував. А ще здавалося йому, що бузина говорить до нього, чув, як називає його, Григорове, ім’я — то якось журливо так, то іншого разу лагідно. І дивувався Григір. І підводився, коли вечоріло.
Не мав знаття, звідки та спритність. Наче нове дихання, ніби знову народжувався на світ; робота йшла рівно, гладко, по-запальному бездоганно, знаряддя, матеріал — все наче прагло його, щоб піддатися й упокоритись. А як не стало фабрики, було, мовби вмерла людина, і Григір, звиклий до раннього прокидання, не знаходив для себе місця. Згадував цех, куди ступав, наче в храм, де ще цнотлива оспалість, а вже за мить — рух, гудіння: найлюбша його слухові осолода. Влаштував по небіжчиці поминки, а тоді й згадав оте «мейд бай Грицько Нечепа».
Автомобілі рухалися на малій швидкості, стримувані, мов кінь вуздою, довжиною вулички, що почавшись, уже й закінчувалася. Здавалося, вони звертали сюди, де сушилася на линвах білизна і дрімав, скрутившись калачиком, пес, помилково, збившись зі шляху. Поодинокі, вони вкрай рідко зупинялися, щоб, мовби повагавшись, покотитися далі, прагнучи звідси, де їм було страх нецікаво, туди, де життя колобродило і вирувало. Так само нечасто потрапляли сюди перехожі, кваплячись, мовби також зблукали, геть. Тільки ватага розбишак, одного разу забрівши і не знайшовши поважнішої розваги, заходилася коло бузини. Було так, ніби знущалися з більшої від себе, проте безпораднішої, що не мала ні рук, ні шпичаків, щоб оборонитись, істоти. І Григір, надбігши, не стерпів.
Маломовний був Григір, не розбалакував, але й не ображався, коли кепкували. Знав, що по-дружньому, а на те, що по-дружньому, зла не тримають. Не його — плескати язиком. Замість Григора говорило шевське знаряддя; мов ворожбит, вичакловував взуття, в кожну пару якого вкладав крихточку себе, прихильності до ремества і людей, мовби не вони, які носили, а він, Григір, їм вдячний. Як меценат підтримує храм, сестра милосердя — немічного, багатій — злидаря, так Григір промишляв чоботарством, прислуговуючи роду людському, потребуючому взуття; і хоча ощасливити всіх було понад його спромогу, виготовив не одну сотню пар.
Спав, як у курені, а що стояло літо і спека наче заповзялася випалити довкілля, спершу загнавши люд до тісних помешкань, а потім його звідти витравлюючи, доводилося ще й відхиляти полотнище, що правило за заслону, прикриваючи наготу видовбаного в стіні прорубу. Якби мав за що, Григір винайняв би одне з тих напівпідвальних приміщень, які глипають із землі запорошено-кривуватими, часто-густо розбитими вікнами, куди вітер і перехожі вкидають сміття і шугає, ховаючись, пацюк, ближче до краю вулиці або й на самому розі — на видноті.