Двері Григорові витесали в майстерні — дерев’яні, різьблені. Григір полакував їх, як лакують підлогу: раз, а поверху, коли підсохло, вдруге. Відтоді Григір потрапляв надвір не через під’їзд, а прямцем, наче з власної оселі. Хоча помешкання, а тепер ще й майстерня, тулилося на споді осілої в ґрунт шестиповерхівки, наче зліпленої з висаджених одна на одну сільських хатин, Григір виклав цегляні східці, а над дверима почепив гіпсову підкову, яку за браком справжньої, металевої, придбав майже за безцінь на базарі. А ще Григір справив вивіску у вигляді чобітка.
Стрімко облетіла світ чутка про Григора-чоботаря — одним Григір ремонтував мешти, іншим шив нові, виконуючи будь-яке замовлення, що зазвичай були невибагливими і так, щоб недорого, — кому підклеїти, де підшити, а де латку поставити; але й претензійнішого, скоро в його змозі, не цурався. Повільно брав мірку, розкладав напоказ шкурати, терпляче давав дібрати колір — три відміни коричневого, решта — чорний, усе зі старих запасів, із того, попереднього, часу, який, мов сон, що вбився в підкірок, та не повториться. Не раз людина, скинувши черевик, сидить і спостерігає за Григоровою працею, здебільшого мовчки, бо й Григір не озивається, а вряди-годи, пойнята тим, як легко порається робота в Григорових руках, незчувшись, береться розповідати — про себе, про світ, виливає жалі, а то й спогадує щось кумедне, ні про що не розпитуючи, тільки коли-не-коли воліючи згоди, наче Григір — інстанція. І Григір мовчки, не перестаючи майструвати, киває.
Ще ніхто не бачив, щоб гаявся Григір, ні метушився у поквапі, ні так, ні на прохання. Григір радше відмовиться: не його воно — косо-криво. «Швидко зроблені мешти швидко зношуються», — розважує Григір, і з ним або погоджуються, або шукають іншого майстра: замовлень йому вистачає, чоловік — не шахрай, щоб змушувати навідуватися частіше, ніж порветься взуття, якщо воно, чому Григір порука, якісне. В своєму, навласноруч пошитому, Григір гордо випалює «мейд бай Григір Нечепа». Так жарт, яким із нього колись, не без визнання і ревнощів, як ото водиться між чоловіками, зближеними спільною працею, по-приятельському кпили, став Григоровим серйозом. Він відповідає своїм ім’ям, хоча й тоді, коли вироби вирушали в світ партіями й одиничними парами (бувало, їх відпускали наліво) зі штемпом фабрики, на якій працював, не лукавив. І почувався Григір задоволено, щедро ділячись своїм щастям із людьми.
До себе Григір ставився невибагливо. Відколи сходив сніг і до пізньої осені, як випадав новий, а бувало, що й по ньому, чалапав у сандалях наохляп, у яких ще ні разу не міняв ремінців, доки нарешті перезувався в теплі, вихутрені цигейкою черевики, які сам пошив. Не мерз, не тремтів, як осиковий лист. А якщо вже ніяк не можна було — бухикав перекотом, мов гармата, і свистів, наче ковальський міх, мовби на пострах, через що недуга й справді відходила, а він ще дудонів услід єрихонською трубою, аби не надумала повернутися. Бо якщо вже Григір, якого жодна напасть не долає, зляже...
На той час, коли запаси, якими, второпавши, що заробленого повік не дочекатися, потихеньку відшкодовував собі свою працю — таку саму загарливу і бездоганну, як тоді, коли все текло звичним плином, зі зверхниками нагорі і ним, Григором, у цеху, бо як не міг вище від себе скочити, так нижче вродженої чеснотливості впасти, потихеньку вичерпалися, як висякає струмок, позбавлений доживи, Григір знайшов постачальників, щоправда, і шкіра була не тієї, що колись, вичинки, і завозили її прихапці, а вже ґума — досить було Григорові оком скинути, щоб побачити її ще більшу, ніж попереднього разу, непридатність, а тут ще й клей такий, що задля певності Григір змушений прошивати ниткою; лише воску, якого мав досхочу, не шкодував, підправляючи скількимога ґанджі сировини.
Бувало, замовить чоловік взуття, ще й терпляче стоїть, доки Григір знімає мірку — і хоча робить це Григір лише раз, зате вже з такою ґрунтовністю, що всіх семи, які в приказці, вартий. А потім, як пора забирати, візьме та й не прийде. Григір не побивається — не сьогодні, то завтра. Якщо ж і завтра, і позавтра ні, нічого не вдієш. Бере Григір пару-сирітку й, уважно оглянувши, ставить на полицю, де вже кілька таких невикуплених чекає.