Взуття везли і везли, щоб, мов землю снігом, засипати ним, якого одвічно бракувало. Відчув Григір, що тоне, задихається під нестримною навалою. Бодай би день і ніч шив, не розгинаючись, не позмагатися йому, хоч який до праці вдатний і витривалий, з тими, що мовби змовилися проти нього. Перед ними його майстерня — карлик. Пом’янув лукаву ідилію фабрики, на якій гарував, і нетривалий затишок своєї приватної робітні, що урвався, мов пісня — одна з тих, яких багацько складено про нього, Григора, дарма що не всі вони відповідають його образові — шевця, який ні роботи не цурався, ні порваних чоботів не носив, ні сам, ні його, поки були, клієнти.
Як удруге до Григора по бомажку прийшли, була його майстерня замкнена, а на стук ніхто не озивався. Потупцювали під порогом, трохи під одним, трохи під другим, всередині і знадвору — марно. Пішли, як прийшли, резолюцію ж, так і не вручену, в двері встромили, звідки та хутко випала і, підхоплена вітровієм, полетіла виглядати-шукати Григора.
Пустка вгніздилася; впавши в зажуру, скрушно погойдувала вітами бузина, мовби кликала: «Григоре!» Але ні двері не зрипували, ні світло в шибці, хоч стемніло вже, не спалахувало. Де ти, Григоре? Вернися, не покидай рідної вулиці, яка без тебе сумна та порожня! Пригадуєш, як було? І так, як оце, не вічно триватиме.
Не вертався Григір — далеко опинився, щоб почути, та й гамірно довкола нього. Настав травень, в який усе, що доти несміливо спиналося, годі було б уже стримати; оживання природи, велике відродження хотіло бути відсвяткованим, викупаним у купелі радощів, розсурмленим благою вістю на всіх покуттях.
Григір пристав до процесії, що задерикувато, заражена безтурботними веселощами, наче самим життям, яке прокидалось, просувалася до головного майдану, несучи туди, де все застигло в очікуванні, радісну новину. Трепетне місто, народжене о чудесній порі! Пестун, що побачив світ під щасливою зіркою... Воно, яке ще недавно, занурене в невідання і туман, відзначало свої уродини на задвірках літа, мовби для нього не спомоглося світлішого рішенця, раптом знайшло себе. Так сироті вписують який-небудь день, щоб, як і решта, мало втіху.
З’їздилися о цій весняній порі звідусіль — такої забави, як у їхньому місті, немає в цілій країні і, мабуть, ніде на світі: міські урядники тямили, як тримати у шорах чернь, відвертаючи від крамольних ідей, від думок поготів. Хліба й видовищ! — і було того і того. Лише Григір сунув сірий, наче земля. Відблиски смолоскипів креслили на його обличчі подобу усміху. Якби хто придивився, злякався б. Та й сам Григір злякався б, якби побачив. Скільки за ці хвилини перемислив, скільки всього промайнуло перед очима. На головному майдані процесія подалася назад і розступилася, утворивши широке півколо.
Димові завіси навіювали атмосферу таємничості, затуманюючи причепурені фасади занепалих, що ось-ось розсипляться, історичних будівель. Жива музика супроводжувала вихиляси акробатів, акторів місцевих театрів і цирку, трюки яких були, як завше, неперевершеними. Найбільше враження справляли номери з відкритим вогнем — жонґлювання палаючими колами і дихання полум’ям; вогняні струмені стрілами протинали нічне, освітлене прожекторами повітря, рисували загадкові фігури та знаки. Ось з одного рота вихопилося вогняне «мене», з другого — текел, з третього — фарес. Й коли на збитому з дошок підвищенні спалахнув чоловік-смолоскип, дійство якраз досягло апогею. Батьки міста й запрошені гості, столичні чиновники, причетні до розпилювання бюджету, почесні та іноземні консули, поміж них колишній посол дружньої країни, щедро зааплодували, а разом з ними вибухнула диким ревом тріумфу знесамовитіла від екстазу юрба.
— Людина горить!
Зненацька все стихло, мов урвалася струна, тільки гуготіло, не знаючи стриму, полумʼя.
Хтось кинувся рятувати, розштовхуючи роззяв і здираючи на ходу свою по-пізньовесняному легку, не здатну зарадити одіж. Сторож приміщення, на балконі якого розташувалося добірне товариство, освітлюване вогнем, мов спалахами фотоапаратів, біг із цебром, з якого розхлюпувалася вода, наче їй передалося його, про якого подейкували, буцім він чи то вуй, чи стрий достойника із достойників, хвилювання.