Заки його покинула свідомість, Григір виразно почув оте «Татусечку!», від якого тануло серце, і побачив Павлуся, який линув йому назустріч, розпростерши рученята, — ласкавий, усміхнений, яким Григір завжди пам’ятав його. Линув крізь натовп, що знічено, якось притуплено, наче з похмілля, й присоромлено подавався вбоки, звільняючи шлях. Тепер їх уже ніщо не розлучить.
Було світло навколо — ясніше, ніж за дня.
Пришелепкуватий Мишко
Ніхто до пуття не знав, звідки він узявся. Згадували про жінку на ім’я Катря. З волоссям, якого не торкалися ножиці й гребінь, тільки гульвіса-вітровій бавився ним досхочу — підкидав, смикав, кошлатив. Кому випадало побачити Катрю зблизька, той ще довго не міг вийти з заціпеніння, діткнений її вродою, мов опалений блискавкою. Щороку напередодні першого снігу, коли на деревах уже не було листя, а морозець стягував на світанку калюжі тонкою крижаною скориною, Катря приходила зимувати під сходами Старого будинку. Єдиний на ціле довкілля, затиснений новітньою архітектурою, вкритий шрамами, поцяткований лунками, наче віспою, перетривавши всі негоди, дім ще й зараз стоїть.
Прийшла Катря — сподівайся зими. Не минало й тижня, а бувало вже наступного дня випадав сніг — рясний, глибокий, сягаючи по коліна, він вкривав землю, тротуари, дерева, нап’ялював на дахи пухнасті, з товстого смушку шапки. Вдаряв мороз, і сніг лежав до самої весни.
Коли сонце висушувало просякнену водою талого снігу землю, а бруньки перетворювалися на зелені листочки, Катря, зібравши вбоге лахміття, вирушала в дорогу. Хтозна, якими світами вона блукала, тільки одного разу повернулася раніше, ніж завше.
До Катрі почали ставитися з чимось подібним до співчуття, насипали в мідний казанок, наче вуличному собаці, їсти, принесли повстяну ковдру, яку хтось викинув, а хтось інший завбачливо підібрав, — стару, однак іще здатну гріти. Та й сама Катря була вже не така молода. Заздрісник-час де наскоком, де тихим підступом, то зморшкою, то рубцем спотворював нечувану красу безпритульної жінки.
Засинаючи під Катрині колискові, наспівувані мелодійним голосом, якому хрипкота лише додавала приваби, будинок прокидався, ще не зійшло сонце, від плачу невеличкого згортка, наче від звуку пискляво-пронизливої сурми. А восени сонце сходило пізно, не раз взагалі не показувалось. Оспалий світанок розливався каламутним молозивом — не встигало випогодитися, як запановувала пітьма.
Якщо вустами немовляти рече істина, то крихітним ротиком Катриного сина вона верещала, ридала, сміялася. Роззяві, який зупинявся поцікавитися його і її здоров’ям, Катря всучувала свою відповідь, — розпхенькану, досить було її потривожити, подеколи ж тихомирну, що блаженно посапувала. Так і звали б його, про чиє ім’я Катря завше знизувала плечима, дитиною, якби не Гнат.
Гнат жив у прибудові, приліпленій до стіни будинку з боку подвір’я. Не маючи ні сім’ї, ні дітей, лише сестру, таку ж бездітну, як сам, яка вряди-годи перевідувала його й вони вдвох, узявшись попідруч, шпацерували тихою, мов пізні коханці, парою, Гнат прийняв дар, наче ввірений Богом особисто, ховаючи за напускною запишаністю парубоцьку розгубленість. Рудий, у ряботинні, може, не такий уже й старий, як здавалося на вигляд, Гнат.
Що немовля не виявляло страху, Гнат поволі розціпенів, а коли ще й усміхнулося, і собі зайшовся безгучним смішком. Геть осмілівши, лоскотав, від чого вимахувало рученятами та лелькотіло, обдавши врешті себе і Гната теплою цівкою.
— Ще Мишка чверть вершка, а вже бешкетує!
Малюк, якого, таким несподіваним чином охрещеного, кликали відтоді Мишком, пізнавав світ на Катриній спині в драному простирадлі зі зв’язаними на її грудях у вузол кінцями — коли навспляч, коли роззирки. Так протривало три роки, а четвертого Катря пішла — як тоді, коли ще не мала дитини, щоправда, не напровесні, а десь вже в травні, мовби допевнившись, що зима не повернеться.
Відгомоніло літо, добіг кінця вересень, за ним — жовтень. Завершувався листопад, а Катрі все не було. Шлях, що веде з міста, впираючись в обрій, зяяв пусткою. Не виринало на ньому вкутаної серпанком туману постаті, добре знайомої, яку годі було б не впізнати. Зима настала аж по Різдві, сніг випав та невдовзі розтанув. Кілька разів постелявся ще білосніжний килим — кожного разу марно.
Мишко борюкався, вовтузився, вибігав надвір, забивався в лігво під сходами. Пора була потурбуватися про нього, який усім був потрохи сином, позаяк, одначе, нікому повністю, ніхто й не квапився. Йому віддавали недоїдки — рештки з того, чим харчувалися; зрідка частували духмяною, щойно з пекарні, булочкою. Ще рідше шкварчала на чиїйсь кухні в сковороді додаткова котлета. Вже досить того, що хлопця не проганяли.