Дбав про Мишка й Гнат, чиє руб’я світило дірами, ділив свою вбогість із похресником. Просиджував з ним годинами, розповідаючи небилиці, почуті і власно вигадані, викладаючи, мов перед духівником, історію свого життя, де-не-де підмальовувану, як ото художник увиразнює майже готову картину.
Взявши за руку, Гнат прошкував з малюком до парку, який був частиною колишнього лісу, розсіченого навпіл променадою, що, багатообіцяюче ввігнавшись у напівдику, якою буває під містом, природу, раптово обривалася. На її початку бовванів фонтан у вигляді чаші, наповнюваної дощовою водою. З-під тріщин в асфальті спиналися то тут, то там непокірливі пагони.
Гнат навчав Мишка збирати гриби, варив для обох юшку. Вмостившись на призьбі, любо сьорбали — Гнат із глиняного горщика, Мишко — з мідного казанка, вспадкованого від Катрі. Гнат з його знаменитими, взятими сивиною рудими кучерями, що задерикувато вибивалися з-під твідового картуза, який боронив його взимку від морозу, влітку — від пекучого сонця. Ні Гната давно вже немає, ні Мишка, а кучері — наче оце щойно вчора проходив...
Коли хресного батька не стало, Мишко перебрався в прибудову, що значилася самостійним помешканням, не маючи ні туалету, ні вмивальника. Луджена бляшка з великою цифрою і малою біля неї літерою на вхідних дверях без замка (ні Гнатові не було що ховати, ні самому від кого ховатися) посвідчувала належність халупи до будинку, наче того, що трималася за його мур, не досить. Ринвою, прокладеною ще тоді, як не було прибудови, стікала з будинкового даху в діжку вода, якою Гнат умивався і на якій готував їсти.
Що не вільно було тинятися Мишком, хлопця внесли до будинкової книги під Гнатовим прізвищем — як писалася Катря, ніхто не знав. Й ось на це прізвище, яким ні сам Мишко не користувався, ні його інші не кликали, надходили місяць у місяць квитанції — за світло, газ, опалення, попри те що гріла Мишка аж ніяк не батарея, а Катрина повстяна ковдра, коли ж ставало дуже вже холодно, натягував на себе все, що мав.
Мишко справно нанизував рахунки на цвях над одвірком, а коли до нього прийшли, поклав їх усі, бездоганно збережені, проте ніхто на них і не глянув. Коли відпилювали газову трубу, перекривали воду, а наостанок відрізали електрику, Мишко, недорікувато вишкірившись, шкріб потилицю.
Отак ґаздував — до вітру ставав під кущ, спати лягав, коли ніч замащувала віконце дьогтем, їв, чим був багатий день, і радів, що не мав причини журитися.
Мишко був від народження несповна розуму, а може, звихнувся від самотності, від того, що не мав жінки, бо чоловік без жінки — пропащий.
Уперше в житті схмелівши, придуркувато посоловів, давлячись безпричинним реготом, наче хто без міри лоскотав його, доки зненацька запав у храп. Нажлуктившись удруге, завжди рум’яний парубійко позеленів і, не ступивши кроку, повалився, як сніп. Третього разу... Третього разу не настало: Мишко нісся геть, мов спричиннілий, з ревом, як поранений бик. Отак з нього збиткувалися.
Проте щоб геть аж самотньо, як може здатися, Мишкові прецінь не велося. Куди б вирушав, його супроводжували діти. Молодші та старшенькі, а попри них зовсім мацьопі, ледве зугарні кривуляти, волочилися за Мишком галасливою свитою, коли назирці, наслідуючи його ходу, коли розхоробріло вихоплюючись наперед, щоб зараз же знову розчинитися в гурті собі подібних; підступали впритул, торкаючись, наче Божого знамення, жалюгідного рубʼя, смикаючи і зачіпаючись. Оком не скинути, як бралася довкола Мишка хмара крикливої галичі! Мишко нікого не любив так, як оту дрібноту.
— Мишку, а де твоя ненька?
І він, якому було тоді, мабуть, уже сорок, зупинявся і плакав, наче мала дитина. Гірко, невтішно, безнадійно. Годину, дві, поки хтось казав:
— Мишку, чвалай-но додому.
Мишко покірно клигав до халабуди, свого помешкання. Як може дорослий чоловік отак скімлити?
Іншого разу:
— А де, Мишку, твій неньо?
Мишко плескав по твідовому картузі, скидав його, оглядав, вертячи на всі боки, поправляв дашок, тоді раптом його лице смутніло, як сонце, яке заступила хмара. Так стояв, похнюпившись, бездумно бгаючи головний убір. Перед його очима зринали прогулянки і гриби, зібрані в парку, що не перестав бути лісом, юшка, яку готував із них Гнат, дзоркіт міді, коли він, Мишко, вишкробував рештки. То й був увесь його спадок — твідовий картуз і казанок. Та ще ложка, мов хохля.