Але ось Мишко вже знову ступає — рожевощокий, врадуваний, бадьорий. Отак навмання годі зміряти, скільки чоловікові віку. Риси старця і підлітка змішалися в ньому дивовижною амальгамою. Як затихав, підперши голову, мов серпневий сонях, здавалося, наче перед вами мудрець; зараз підведеться, струсне посохом і почовгає своїм шляхом.
— Яка вона, Мишку, річка? — і Мишко, так підбехтуваний, розпливався в широкій усмішці, мов не людини воно лице, а плесо, що рухається.
Мостився в ночви, як квочка на сідало, хапав ковіньку з прив’язаним до дзюбка листком лапатого дерева, і веслував гонорово й статечно.
— Як воно, Мишку?
Його заохочували, підбадьорювали, потім, як набридало, йшли геть, а він далі «плив», уже й день брався до вечора. Тільки вряди-годи зупинявся перевести подих і втерти піт, мовби справді тяжко засапався.
— Мишку, покажи, курча ляґа, як ловлять рибу.
Й ось Мишко закидає вудку, хвацько змахнувши, наче заводовий рибалка, і нишкне, пильно вкипаючи в місце, де бочком на асфальті поплавець, мов вихлюпнуте на берег рибеня. В тому зосередженні долала Мишка дрімота, млосна і необорна, з якої його хутко розтермошували. Й о диво — на гачку завжди щось було: як не скумбрія, то таранька, незрідка ціла в’язка. Хапай та їж. І Мишко їв, а що серце мав, усіх частував.
Треба було бачити, як Мишко розхвилювався, «зловивши» одного разу живого коропа. Мало ночви не перекинув, бідолаха. Але не завжди так було. Не раз очуняє Мишко, а на гачку — риб’ячий скелет, ще іншого — обглодана голова якого-небудь хека. Бодай йому, чоловіче!
Спихали все на кота — того самого, який, невідь-коли прибившись, ходив за Мишком, вкладався коли біля порогу, коли в господі, куди Мишко не запрошував, але й не проганяв. Мишко, який нікому найменшого зла не здатний був заподіяти, тільки скоса позирав на тварину. Чи ж звір не так само потребує харчу, як чоловік? Стали врешті Мишко з котом приятелями, у вільній та міцній спілці, яку жодні капості не зруйнували. Баглося котові — приходив, приндилося — тюпав геть.
Ех, якби ж то лише риб’яча голова... По-різному, було, жартували, хоча жарти — вони не від лиха в душі, а з легковажності. Як отой із голубом, після якого Мишко сім день на світ не показувався. Бо не вільно збиткуватися з того, що живе. А між дорослих заводіяк більшість мала власних дітей.
Хай хоч з якого боку закроювалося би про Мишка, завжди вигулькували курдуплі. Мишко був їм великою забавкою, так само дитиною, як вони, лише дорослою, з якою робили, що заманеться, висаджуючи врешті царем на трон, навіть корону гуртом майстрували. Фіть ув один бік, фіть у протилежний — вище і вище злітала гойдалка, потішався Мишко, таке вже чортенята витинали! А раз, піднявши на руки, пронесли кілька метрів, мов ліліпути Ґулівера. Не варто малим задиракам так усе дозволяти.
А очі! Чисті-чисті, блакитніші за безхмарне небо... Не без того — зачіпав Мишко дівчат, як то хлопцям зазвичай. Пишнотілих молодиць, які збуркували в ньому жадання. Ніхто не займав Мишка, бо б’ють по пиці негідника, причинного — не чіпають.
— Завтра тебе зрекрутують.
Не чекаючи, вирушав до військкомату, звідки його відсилали домів. Вертався, як пішов: із казанком і ложкою. Твідовий картуз, збитий набакир, надавав Мишкові зухвальства, наче й справді у війську побував.
— Смачна, брате, армійська юшка?
Казанок і ложка постійно при Мишкові, мов талісмани; як зброя при воякові. На парад Мишко крокував вулицею, закидаючи ноги, мовби похваляючись шкарбанами, і гатячи ложкою по міді. Дітлашня назирці сипала, заходячись сміхом, коники викидаючи, — де ще такої забави? Мишко — як саме життя.
А ще Мишко малював. Новина прокотилася, як грім серед ясного неба, бо де Мишко, а де — мистецтво. Ніхто про Мишкове заняття не здогадувався і, може, ніколи й не довідалися б. Як розпломбовували помешкання, от уже роззяв напхалося, а ще скільки тупцювали перед порогом, наче то Люрд, а не халупа, смердюча та недоглянута. Людська цікавість як голод: доки не потамуєш, не дасть спокою. Та й хто б міг подумати!
Переважно портрети — живих людей і тих, з плакатів, наче дитячою рукою наквацяні. Дихало з них щось наївне і, можливо, через те якось по-особливому правдоподібне. Отак тиняється чоловік між людьми, які не роблять собі з того справи над принагідну розвагу, аж ось тобі маєш. Життя пливе, людина дивиться вперед, то вже згодом озирнеться або й не встигне.
Зрипнули віконні рами — тихо. Не йде Мишко. Бавляться групками, тільки не так весело, як допіру, діти. Щось обережне, полохливе стоїть у повітрі. Ніби не малі більше вони. Мовби подорослішали через ніч.