Вулиця раптом осиротіла, наче то пришелепкуватий Мишко наповнював її життям. Й ось тепер вулиця сіра, невиразна — така сама, як інші. Така сама, як усі вулиці міста. Як вулиці всіх міст, цілого світу. Тільки Старий будинок, усе ще замешканий, ні-ні та й приверне увагу.
А так, цей... Цього тоді не було. Його недавно побудували — як жив Мишко, розлягалося на тому місці пустище. Було вже дітям де вибавитися! Колись там рябіла колія прямцем у фабричне депо — хіба Гнат, той міг би щось повідати.
У помешканнях люди, нові на цій вулиці. Будинок — мов крапка в історії про Мишка, пришелепкуватого чоловіка, який мав матір, що звалася Катрею, і хресного батька, за якого був йому старий Гнат.
Мишко не з тих, котрі довго побиваються, та й чого горювати — з якого дива? Навколо роїлися бісенята, яких любив більше за все на світі. Коту, який прибився до нього, вділяв, що сам мав. Не цурався й чоловічого товариства, ласого на смачну розвагу. За винятком тієї історії з голубом на гачку замість риби.
Був нечупарою далі нікуди — шкарбани наохляп, кабат нарозхрист. Ото повисолоплюють язики, їсти просять. А кабат — хоч плач, хоч скач, а хочеш — розрегочися. І реготали, за боки хапаючись. Портки — в торочках, гейби псиськами понасмикуваних. Люди розважливі мовчки головами похитували, Мишкові ж абищо.
Того дня Мишко довго барився — мабуть, чаклував одну зі своїх картин, що їх потім усі побачили. Вийшов, як завжди, застромивши руки в кишені, кабат — хоч у душу заглядай, на голові — твідовий картуз, на ногах — шкарбаниська, що взимку, що влітку. Безтурботний, веселий, бо що йому!
Але ось Мишко пришвидшує крок, а по секунді женеться, мов навіжений, відчай раптом охоплює його. Попереду — пустище, напередодні якраз землю під фундамент почали викопувати. Неділя, здається, стояла. Діти ходили туди, дерлися на екскаватор — цікаво їм усе було.
А оце щось надибали, з’юрбились кружкома, хто навколішках, хто навпочіпки, роздивляються, відколупують від землі, що тримається, мовби не хоче їм того віддати, що в ній стільки часу пролежало. Мишко реве, як оглашенний, руками нестямно вимахує. Стрепенулися діти, вперше в житті свого потішаку не на жарт злякалися, сипонули геть, мов вітром здуті, покинувши знахідку — іржаву, як сама земля, наче з глини спацькану. Далеко й відбігти не встигли, як глухо бебехнуло.
Бомба пошматувала Мишкове опасисте тіло на липкі шмарклі. Картини — ото й усе, що вціліло.
Подейкували, того дня, де вулиця вливається в обрій, йшла Катря. Хоча, може, то не Катря була, а Смерть, що дибала по Мишка. Тільки не вірю я, що таку чисту душу, як Мишкова, могла запопасти ота бридота!
На мальовидлі — з тих, знайдених у халупі, Мишко набазграв її — з сигарою в беззубому роті і недоладним червоним бантом. Стару курву в тютюновому димі.
Він не грав у футбол
— Хочете, я скажу, про що ви балакали?
— З ким?
— А з тим он.
Я знизав плечима.
— Про футбол. Я вгадала?
Я кивнув.
Невелика таємниця, до того ж жінка могла чути нашу розмову — радше за все, так воно й було.
Вона сиділа на лаві в плетеній рожевій шапочці, вицвіло-рожевуватій куртці й дещо зашироких темних штанах із секондгенду, схожих на шаровари. Крізь гілля дерев сонце світило на її лице, майже вільне від зморшок, з підмальованими очима і губами. Жінка здавалася молодшою, ніж була.
Такі, як ця, жінки ходять парком, тримаючи перед собою тоненькі книжечки, і придивляються до перехожих у намаганні як не з одним, то з другим завʼязати розмову. Втомившись, вмощуються на лаві з високою закрученою спинкою, розкладаючи посередині брошурки з кольоровими обкладинками, під якими написано про вічне, а вічне — воно не старіє.
— Скільки вам років?
Я сказав.
— Я так і подумала, — жінка кивнула.
У виразі, з яким вона промовила це, я прочитав задоволення: так насолоджуються власною проникливістю, а ще дужче її стороннім підтвердженням.
Проте це була лише увертюра.
— А знаєте, скільки йому?
Я запитально звів брови, даючи взнаки, що мені це не відомо.
— Скільки б ви дали?
Я мимоволі озирнувся. Чоловік, з яким ми оце розмовляли, повільно віддалявся однією з тих доріжок, що відгалужуються від центральної алеї щодалі в глиб парку, де раптом мовби розчиняються. Навіть зараз, коли ще не вкрилися листям, дерева й кущі ховали прохід, яким користуються переважно мешканці будинків, що підступають впритул до парку.