Я міг лише пожалкувати, що не опанував історію футболу так, як мій співрозмовник. Не існує жодного спорту, що мав би такий розголос. Футбол — найдемократичніша спортивна розвага, гра мільйонів.
Ми намагалися першими окупувати єдиний у нашому районі спортивний майданчик; він був не ідеальний — на чверть справжнього футбольного поля, вкритий асфальтом, де-не-де вищербленим, обнесений металевою сіткою в дірах; він був для нас раєм. Пригадую, як неохоче ми розходилися по домівках.
Ще й тепер, коли мені попадається на очі спортивна сторінка, я шукаю таблицю з результатами матчів, а коли радіо транслює спортивні новини, підкручую звук. Прийшов час, і наша команда розпалася — хто подався на навчання, багатьох відразу прикликали до війська, а дехто встиг одружитися. Футболістом ніхто з нас не став. На території спортивного майданчика, де ми влаштовували чемпіонати, вистрелила в небо багатоповерхівка.
— У сорок один його розбив інсульт. Оце відтоді він так страшно подався, за якихось чотири роки. Якби хто не знав, не впізнав би його.
Інсульт — жахлива недуга, що вихоплює з активного життя в дедалі молодший вік. Про це чимало говорять. Проте передачі, якими переповнено ефір, зводяться до одного — реклами ліків.
— А футбол?
— Забудьте, — жінка зневажливо скривилася. — Я ж сказала вам: він ніколи не грав у футбол.
Я все ще відмовлявся вірити.
— Повірте мені, я знаю його від отакого, — жінка показала рукою. — Він такий футболіст, як я балерина.
Трохи перегодом жінка продовжила:
— Не хотів учитися, тільки й торочив про футбол. Забрав собі в голову, що стане великим світилом. Дійшло до того, що батько змушений був тримати його під замком. І правильно робив. Людина має мати порядне заняття. Вони добряче наморочилися з ним.
Коли наприкінці шкільних років я обережно завів мову про мої наміри, батько, вислухавши мене, сказав: «Ставай, ким бажаєш. Головне — щоб тобі було добре. Що в наших силах, ми підтримаємо тебе». Я не раз згадував ті слова. Вони неабияк допомагали мені — і в сприятливу, і в скрутну годину.
Жінка похитала головою.
— Він нічим путнім не займався — ні дитиною, ні дорослим. Ото носився з мʼячем, як дурень зі ступою. Вони насилу запхали його в інститут, а потім сяк-так прилаштували. Без хабара точно не обійшлося — котрі батьки зичать лиха своїм дітям? Вони ще сподівалися, що все налагодиться, — знаєте, як то є. А йому й тепер до лампочки. Такого, як він, не виправиш. А міг завести сімʼю і жити, як люди. Хто відмовляється сам собі допомогти, тому ніхто не зарадить. Ви ж бачили, який у нього вигляд? Такого я й ворогові не побажала б, — у її тоні промайнула тінь співчуття. — Але сам винен.
Жінка поправила плетену шапочку.
— Він не міг ходити, сидів в інвалідному візку. Дивом трохи оклигав. Молодий іще, а щоб отак жахливо занапастити себе! — вона похитала головою. — Футбол його і в могилу зведе.
Я покинув парк. Шурхотіли нескінченною вервицею автомобілі. Рекламний щит над дорогою нагадував про найближчі матчі. Післязавтра «Карпати» зійдуться з «Дніпром», через вівторок прийматимуть донецький «Шахтар».
Зовсім скоро дерева вкриються густою зеленню.
Ще два-три тижні.
Або й швидше.
Ти собі не уявляєш цієї радості
Цю відстань я прокладаю пішки — щоразу рідше, а мені так, наче востаннє проходив її вчора. Мені знайома на цьому шляху кожна порошинка, найменша заглибинка в асфальті. Зі шпарини між тротуарним покриттям та придорожною опорою спинається листя кульбаби, я зривав стеблину і дмухав, зачарований, як відʼєднуються і летять парашутики. Вони линули туди, куди я дув, проте іноді вітер перехоплював і ніс їх назад.
Я йшов пішки й тоді, коли руки обривалися, а шлейка спортивної торби вʼїдалася в плече. В проїзд, повз пʼятиповерхівку з покритими нерівним брунатом вхідними дверима, таким самим помаранчевим, як колись, ледь вибляклим, а де-не-де змитим дощами тиньком і білизною на натягнених між черешнями з повапнованими стовбурами мотузках, повз дитячу книгозбірню з балконом, яким жодного разу ніхто не користувався, повз перукарню, куди підліток, до якого я досі, хоч спливло так багато часу, подібний, ходив стригтися і де тепер торгують польською та німецькою сантехнікою, через колишній цвинтар з надгробками музикантів і правників, між готелем і муздрамтеатром, попри світлофор, уздовж приватних садибок, що впираються в сквер — розхристаний і незатишний, як усі інші перед вокзалами, куди доводилося коли-небудь прибувати.