Розігрітий ходою і сонцем, що припікає, я скидаю зимову куртку, а тоді скручую і прищіпаю її до наплечника.
Зненацька чую смак стиглих ягід: озираюся, і хоча черешневого саду звідси не видно, бачу його настільки ясно, наче він безпосередньо переді мною. Ще мить, і дерева вкриються рясним цвітом.
Експрес відходить о чотирнадцятій тридцять дві з лівого крила вокзалу, а вже о шістнадцятій двадцять пʼять прибуває до Львова. Це всього-на-всього переобладнаний дизель, і хоча подібну відстань сучасні локомотиви долають суттєво швидше, відчуття таке, ніби здійснено неймовірний прорив.
Пасажири фотографуються на тлі конструкції з обтятими лініями, наче останньої миті дизайнерам забракло сміливості, а тоді йдуть займати місця в котромусь із трьох наскрізних вагонів.
Вокзал добудували тисяча девʼятсот шостого. Крім приймання і відправляння поїздів, він правив за кулісу для кінозйомок: щоразу то були фільми про війну — зі зброєю, ретроавтомобілями, штучними, а деколи справжніми дощем і туманом, в яких безнадійно розчинялася любовна лінія, що ніколи не була головною, і німецькою вивіскою над рестораном, яку одного разу забули зняти. Коли їх демонстрували по телевізору і я впізнавав на екрані обриси, мене охоплювало ні на що не схоже почуття.
Колія ділила місто на дві нерівні частини, по той бік лежала його скромніша, не така досліджена й загадковіша половина. В будинку над дорогою мешкала Корнелія, моя однокласниця. Дорога була довгою, можливо, найдовшою. Дивним чином вона нікуди не вела. Почавшись по цей бік, тяглася під міст, а звідти далі і далі, поки раптом закінчувалася. Об одинадцятій двадцять пʼять час на ній зупинився назавжди. Але то — інша історія.
Одного дня я вперше зайшов у вагон. Позаяк мій відʼїзд планувався заздалегідь, квиток уже лежав напоготові. Залізничні квитки були таким самим дефіцитом, як будь-що інше, крім, хіба, юності, якої здавалося досхочу. Я брав його, роздивлявся і клав на місце. Я поводився з квитком так, мовби переді мною на столі лотерея, в якій я пан чи пропав..
Була за чверть шоста, стояв тихий літній світанок. Біля кас у марній надії юрбилися дорослі — самі, з клунками, з валізами, з дітьми. Характерний душок вокзального приміщення — його не вивітрювала ні хлорка, що її додавали у поцинковане відро, куди занурювали шмату, якою кілька разів на добу протирали підлогу, ні протяг від навстіж розчахнених, підпертих зашмульганим деревʼяним бруском дверей.
Поїзд запізнився і вкотився на станцію переповненим. З вагонів вийшло по жменьці заспаних пасажирів, розгублених і наполоханих, решта подорожували далі. Над входом на перон ще не висіло електронне табло, а проїзні документи касирки заповнювали рукою.
Я дивлюся на той бік, мій погляд прикипів до обрію над тополями і дахами складських приміщень, воно сильніше за мене, і щойно як оголошено завершення посадки, прямую до вибитого у квитку вагона.
Того, що сталося, не виміряють слова. Речення відмовляються вʼязатися в оповідь — непослідовні, не ті, вони пручаються і бунтують.
Ніщо не поверне втраченого.
Шерега акацій вздовж насипу, ледь віддалік, вони раптово зʼявляються й так само раптово закінчуються, півтора десятка дерев — хто, коли, навіщо їх тут посадив? Чорні силуети з простертими вгору кістлявими руками — німотні, колючі, неприступні. Поїзд скидає швидкість, і хоча показники на табло не опускаються нижче за 55 км/год., здається, наче ми зупиняємося.
Небо вкрите білими дюнами. Бруньки на кущах ось-ось перетворяться на зелене листя, над ними — біла, мов сніг, алича. Серед несміливо зазеленілої трави — галявинка з розсипаними край залізничного полотна цятками лагідно-жовтих примул. Щороку вони зацвітають на цьому місці о цій порі.
З надрізів у білій корі беріз в пластикові пляшки скрапує сік. Коло переїзду хлопчик і дівчинка махають руками, їх уже не видно, експрес стрімко набирає швидкість, і щойно тоді я помічаю, як моя, наче вона не моя, долоня застигла у вікні. Я відхиляюся назад. Думки снуються довільними візерунками.
Коли розплющую очі, Галич і Бурштин позаду і Бовшів, який між ними, — по той бік цукровий завод, а тут перехняблена назва, мов вивіска над покинутою крамницею. Нерозплутний клубок чагарів і низьких дерев довкола оселі, якої давно немає. Її не було вже й тоді, як я зривав з колючих кущів тендітні пелюстки. Мати їх промивала, підсушувала і перетирала, а батько відносив у ґараж. Вони пахли терпкувато-солодким літом, наче мати перетерла його разом із пелюстками. Я схилявся над ним, брав на кінчик ножа і мастив тоненькою плівкою на хліб, а за вікном пролітали сніжинки.