Ми мчимо повз футбольне поле. Латка землі, затиснена між колією і ґрунтівцем, від якого в опущений шлаґбаум впирається відгалуження з рештками асфальту. За ґрунтівцем — садибки, тарелі супутникових антен на дахах повернуті в той самий бік.
Юнакам по чотирнадцять-пʼятнадцять, на декотрих футболки з іменами відомих гравців. Раптом гра зупиняється, мʼяч ще якийсь час котиться, його ніхто не перехоплює. Погляди супроводжують наш експрес — з надією, викликом і тривогою. Я шлю їм вітання. Їхні обличчя розпогоджуються, а може, мені лише так здається.
Ми вже проїхали, а вони все ще стоять. Хлопчик із сидіння навпроти не відводить від мене очей. Коли невдовзі ми проминаємо гуртик малечі, одне дрібніше від іншого, і вони, збившись докупи, махають крихітними долоньками, а тоді підносять угору найменшенького, і все це триває якісь секунди, хлопчик запитує:
— Чому дядько всіх вітає?
Його батьки не знають, що відповісти, вони намагаються не дивитися на мене, моя присутність сковує їх. Їм не більше від тридцятки, вони рано побралися — кохання з першого погляду, а може, разом навчалися. Це було вчора, а сьогодні обоє мандрують з десятирічним сином. Рисами юний пасажир пішов у матір — таке саме темне волосся, брови й очі; про таких кажуть, що їм бути щасливими. Він народився з любові між ними, цими жінкою та чоловіком, яких поєднала незбагнення гра випадку.
Чоловік — у турецькому светрі, яких уже майже не носять, ще доволі добротному, класичних темно-сірих штанах і розношених чорних мештах. Жінка — в бежевій камізельці і бежевих, дещо світліших джинсах.
Хоча запитання безпосередньо до мене не звернене, я кажу:
— Ти собі не уявляєш цієї радості.
А тоді додаю:
— Ти не уявляєш, як багато це для них означає.
Хлопчик відкладає нінтендо, решту шляху він зосереджено про щось думає.
Раптом мені здається, що це для мене воно таке важливе.
Не менше, ніж для них.
Усі мали яке-небудь прізвисько. Прізвиська бралися зненацька, нізвідки, їх ніхто не придумував, проте вже невдовзі вони сприймалися, наче з ними народилися на світ. Здавалися важливішими, ніж отримані від батьків імена.
Прізвиська роздавала вулиця. Вона тяглася рівною лінією з одним тротуаром, над краєм якого стирчали напівусохлі каштани, що їх якийсь час підстригали, а за покритим толем дахом у перпендикулярному до шляху на залізничний вокзал напрямку обривалося місто. Тоді там стояв барак, де робітники, які верталися з фабрики, жлуктили пиво. За ним простиралося поле, чагарники, поодинокі дерева, вкриті омелою, наче прикрасами. Коли нас збиралося багато, ми наважувалися туди.
Понишкнувши, ми роздивлялися робітників, брудних, чорних, — батьки лякали нас, що станемо такими самими, якщо не будемо вчитися. Набравшись сміливості, ми підкрадалися ближче — підслухати дорослих розмов.
Удома нас переконували, що ті чоловіки почорніли від пива, але вони виходили такими вже з прохідної. Над фабрикою клубочився темний дим, і коли збиралися хмари, здавалося, то цегляні труби закіптюжили небо.
В сутінках, що брали в облогу місто, зʼявлялася зваблювати чоловіків, які затрималися на пиві, — втомлених, кремезних, похмурих, — Марва. Хто зустрічався з її поглядом, той забував шлях додому. Ми побоювалися її й одночасно нам кортіло її побачити. Якби їй не розбили вікно і не кинули запалений віхоть, Марва так і залишилася б у моїй уяві примарою, подібною до вигаданих створінь.
Марва займала однокімнатку на першому поверсі, куди ми підсаджували один одного, проте всередині все дощенту вигоріло, а стіни почорніли ще гірше за фабричних робітників. Будинок, вікна якого впиралися у фабричний мур, нічим не відрізнявся від наших. Ми часто проходили повз нього.
Марві пощастило, а може, ніхто не зазіхав на її життя. Її позбулися, викурили, прогнали геть. Ми підстерігали її, проте вона жодного разу так і не повернулася — вогонь зʼїв усе, що надбала.
Куди Марва переселилася, ми не знали. Підпал до решти так і не позбавив її знадливого серпанку таємничості. Винуватця не знайшли, інакше ми про це неодмінно почули б. Схоже, його ніхто й не шукав. Ніхто не жалкував за Марвою. Невдовзі її забули — жінку-примару, яка не мала віку. Вигоріле помешкання довго стояло порожнім.