Коли по тривалій перерві я приїхав до рідних пенатів, на місці фабрики ліпились одна на одну багатоповерхівки. Залиті бетоном міжбудинкові провуззя, куди не сягало проміння сонця, нагадували похмурий лабіринт. Дерева, яким не залишилося місця на землі, зеленіли на стінах новобудов; трафаретні, виконані яскравими фарбами, вони ніколи не зашумлять і птах не зівʼє в їхніх кронах гнізда.
Колишнє пустище посікли вулиці й житлові масиви, розважальні комплекси і закупівельні центри, у просвіток при самому роздоріжжі вклинилася заправка — здавалося, місто не мало тепер кінця, і тільки квартал, де я виростав, зберігся неторкнутим острівцем, та ще шлях від будинку, в якому я жив, до залізничного вокзалу не зазнав змін.
Я стояв, а мені було так, ніби забудували мої дитинство і юність, ніби в котрусь покриту горбкуватим тиньком стіну замуровано Марву, якій спалили житло, а в якусь іншу — підлітка, непосидючого і допитливого: ми були дітьми.
Квітка також була дитиною. Звали її Квітослава, проте повної форми ніхто не вживав, а до віку, щоб дістати яке-небудь прізвисько, вона не доросла, зупинившись на його порозі — чи то в розгубленості, чи щось обмірковуючи, а потім...
Дорослі вважали її не такою, як решта дітей, та чи не криється в цьому «як решта» грубої, невиправної, фатальної хиби? «Швидше, швидше, хлопці прийдуть першими і все зʼїдять!» — дівчата бігли, і тільки Квітка ціпеніла, приваблена чимось, на що інші не звертали уваги. Коли вона отак зупинялася, щоб роздивитися листок або комаху, час раптом переставав існувати. Дорослі втрачали з нею терпець.
Квітка була молодша від нас, і не було нічого незвичного в тому, як вона спостерігала за нашими, переважно хлопчачими забавами. Коли ми зверталися до неї, вона привітно всміхалася. Ми хутко звикли до Квітчиної присутності, а коли вона не прийшла раз і вдруге, і більше жодного разу, нам її раптом забракло.
Коли ми вирушали на свої пригоди, вона тюпала за нами, не питаючи нашої згоди, — вона просто не мала куди податися. Спершу ми відраджували, врешті змирилися. Квітка жодного разу не підвела нас. Навпаки, завдяки їй ми завше виходили сухими з води. Невдовзі Квітка стала нашою спільницею, і ми довіряли їй, як собі.
Ми віддячували їй невеличкими подарунками — цукерками, наліпками, календариками, знайденими камінцями, які видавали за коштовності; ми вірили в це самі. Квітка стала для нас сестрою, яку ми взяли під опіку, а певним чином нею пишалися.
З однієї такої знахідки я виготовив кулон. Він нагадував викладені у вітрині ювелірної крамниці, проте йому було далеко до їхньої бездоганності. Не знаю, що виникло першим — ідея прикраси чи бажання зробити несподіванку. Чимало годин я провів, видлубуючи дірку, що виявилося суттєво складнішим, ніж я уявляв. Філіґранне ремесло ювеліра було б не по мені, одначе мої зусилля не пішли марно.
Я помітив, як спалахнули Квітчині чисті, яким рідко коли було небо над нашим кварталом, очі. Кулон був постійно на ній, додаючи їй чогось незбагненного, а в мені пробуджуючи нове, доти не знане хвилювання. Квітка якось по-особливому дорожила ним, хоча, може, це мені тільки хотілося так вважати. То був спільний витвір людини і природи, уламок пошліфованого дощами та часом темно-зеленого скла. Нічим надзвичайним він не вирізнявся.
З настанням літа ми переселялися на черешні, де неподільно володарювали, тоді як насправді сад не належав нікому. Старіший від пʼятиповерхівок, що увʼязнили його між своїми мурами, він виявляв до нас нечувану щедрість.
Наситившись, ми стріляли один в одного кісточками. Найретельніше прання не могло вивести з футболок слідів наших червневих баталій.
Найкращі ягоди я рвав для Квітки.
Вона не провчилася й року, як її забрали зі школи і віддали на село.
Увечері ми всі вже знали — подібні новини поширюються блискавично, вони біжать, мов вогонь. Переді мною пропливали картини — свавільні, хаотичні, обірвані, наче фільм, що розпався на кадри. Я лежав безпорадний, як тоді, коли внаслідок невдалого стрибка з даху будівельного вагона зламав ногу.
За всю свою юність я не передумав стільки, як за ту ніч. Сніданок уже чекав на столі. Я зробив над собою зусилля, проте їжа не лізла в горло. Замкнувшись у туалеті, я виблював зʼїджений шматок бутерброда, натиснув на злив, стояв і не хотів виходити, ані рухатися, заціпенівши від глухого, мовби спричиненого тупим ударом, ниття.
Я так і не перепакував підручників, я все одно не збирався до школи, якоїсь миті у мені визрів той намір.