Голоси батьків долинали звідкись іздалеку, крізь невидиму переволоку, з якогось іншого світу; я механічно виконував рухи, що раптом утратили сенс, і вийшов з дому, не попрощавшись.
Черешневий сад ще дрімав — стояв один із тих погідних весняних світанків, коли повітря, рослини й усе навколо сповнене незбагненної цноти. Над землею викочувалося жовтогаряче сонце. Коли я проходив повз свіжо повапновані стовбурі, щось стиснуло обценьками горло. Я рвонув, пересилюючи спазм, — вперед, геть від себе, назустріч тому, що сталося.
Того літа ягоди на деревах перестигали, опадали, всихали, їх здзьобували, переливчасто виспівуючи, шпаки. Я нарвав черешень і ще раз поїхав туди. Я не підозрював, що спливе чимало років і я повернуся на те місце.
Зображення повільно збільшується, ось уже видно піщану структуру шутру, раптом воно рухається вліво — рвучко, погойдом, і тієї миті, коли обʼєктив захоплює краєчок лагідно-жовтої барви — рівно стільки, щоб упізнати пелюстку, — камера завмирає, червоне вічко на ній тихо гасне...
Ми більше часу проводили по домівках, наше спілкування стало скупішим, у ньому зʼявився не знаний раніше тон. До завершення школи було ще цілих два роки.
Автобусні зупинки розташовувалися в центрі сіл між поштовим відділенням, крамницею і сільрадою, і лише церква стояла осторонь, а за нею цвинтар, над яким спиналося кілька дерев. Мерці перебували неподалік від живих, а водночас так, що їх ніхто не турбував.
Кольорова мозаїка зображала танцюючих людей. Коли я виходив, вони наче запрошували до забави. Того разу постаті закамʼяніли, мовби лихий ворожбит наклав на них чари — на їхній одяг, їхні усмішки, їхні рухи.
Я пішов на те місце, де завжди заставав її.
— Це тобі, — казав я, простягаючи черешні. Я рвав їх удосвіта, а в автобусі обережно тримав перед собою.
Квітка наче знала, що я приїду. На ній щоразу була та сама лагідно-жовта сукня. Ми проводили разом кілька годин, інколи про щось розмовляли. Я навідував її й тоді, коли черешні відходили, — вже не так часто, доки шкільний дзвінок не кликав мене до навчальних приміщень.
Було прохолодно, весна щойно по-справжньому починалася. Увесь шлях від зупинки я біг, розуміючи, що це нічого не змінить. Серце стискалось і розтискалося. Божевільно хотілося вірити, що все це неправда, моторошний сон; наче зараз, як завше, побачу Квітку.
Коли я зустрічав її батьків, моє єство бунтувало. Лють і розпач охоплювали мене. Хіба не зневажили вони обітницю батьківства? Хіба не зневажили вони обітницю, якою є батьківство? Хіба не від них вона отримала своє світле, сповнене надії імʼя? Я розривався між цими й подібними думками, аж доки щось надламувалось і прокидалося співчуття.
Біля самого шутру розкинулася галявинка примул. Коли я привозив черешні, вони вже відцвітали. Квіти були помʼяті, а ближче до насипу витолочені разом з травою, ледве зазеленілою.
У червні я востаннє приїхав туди. Танцюючі постаті так і не розкамʼяніли.
Буяла трава, яку тут ніхто не косив. Я поклав скрутень, повний стиглих черешень, на те місце, де кілька місяців тому цвіла галявинка примул. Де завше, коли я приїздив, стояла Квітка. Де я зупинявся поруч із нею. Де ми разом вслухалися в тишу. В те, як у переліску шелестіли дерева. Як натужно бринів, пролітаючи, джміль. Як сокотів, залишаючись невидимим, птах. Як сюрчав то ближче, то віддаленіше цвіркун. Як котилася хвилями трава, а серед неї гойдалися на стеблинах польові квіти. Присівши, Квітка лагідно пестила їх.
... Сонце окублилося високо в небі. Раптом між камінням залізничного насипу щось привернуло мою увагу. Я нахилився і підняв його. Якийсь час кулон лежав на долоні, я дивився на нього, відтак стиснув і більше не відпускав.
У далечині засурмив, наближаючись, паротяг. Застукотіли, котячись рейками в далину, вагони: стук-стук, стук-стук, стук-стук...
Одного разу, коли ми так стояли вдвох, Квітка, вкотре розчаровано опустивши руку, раптом промовила:
— Люди лихі.
— Вони просто байдужі, — відказав я.
— Я це й сказала.
Згодом, покинувши рідне місто, я прочитаю чимало книжок про людську байдужість. Відвертих, безкомпромісних, різких. Вони стануть для мене одкровенням. Я поглинатиму їх ночами в гуртожитку під скупим світлом настільної лампи. Години здаватимуться надто коштовними, щоб марнувати їх на спання.
У памʼяті знову і знову зринатиме діалог.
Я чутиму її голос. І свій.
Голос дівчинки, яка була нам посестрою і спільницею.
Якій дорослі здіагнозували розумову відсталість й усунули подалі від людського ока.
А могло її життя скластися цілком по-іншому — тоді по-іншому завершувалася би ця оповідь.